Читати книгу - "Мемуари українського Казанови"

можна назвати чоловіка, який, доживши до густої сивини чи лискучої лисини, так і не спромігся створити сім’ю?), вона терпляче зносила ті залицяння, душею й тілом залишаючись вірною покійному чоловікові. А коли навіть його рідна мати почала натякати невістці, що Івасикові потрібен батько, і що вона зовсім не образиться, якщо Світлана вдруге вийде заміж, вирішила ризикнути. А що ризикувати не було з ким, то, відвівши трирічного Івасика до свекрухи, разом з подругою поїхала в готель Дніпро, де, як розповідали, вечорами у барах тусується досить пристойна публіка.

Однак, завсідники бару аж ніяк не виправдали жіночих сподівань. Вони були зовсім не з тієї публіки, серед якої порядній жінці слід би шукати собі пару. Сексуально стурбовані, схожі на кіношних бандитів чолов’яги та кавказькі «звірі» дивилися на них, як на повій і відверто пропонували переспати. А коли жінки обурено відмовляли, розпалювалися ще більшою жагою і в кілька разів підвищували ціну.

Світлану вже починало нудити від кави й сигарет, а в животі булькали штормові хвилі «Софії Київської», коли її вперше за вечір запросив до танцю досить ввічливий і галантний молодик. Поки танцювали, той не переставав розсипатися в компліментах. Потім був другий танець, третій. Захопившись, Світлана навіть не помітила, куди зникла її подруга. Вже далеко за північ молодик узявся проводжати її додому. А щойно опинилися на задньому сидінні таксі, нахабно почав зривати з неї трусики. Світлана пручалася, кричала, благаючи про допомогу. А коли на її крик водій зупинився, прожогом вискочила з машини. Добре ще, що молодик не вийшов слідом за нею. Отак вона й опинилася одна серед ночі на пронизаній колючим вітром Європейській площі.

Михайло подумки, ніби своє власне, переживав чуже горе, Адже коли дев’ять років тому в автокатастрофі загинула дружина, він і сам опинився в подібній ситуації. Тільки на відміну від Світлани, пару собі не шукав, бо не вірив, що чужа жінка зможе замінити його кровиночці матір.

— Ось і приїхали, — вивела його із задуми Світлана. — Ви тільки не подумайте нічого поганого, але гроші у мене вдома. Тож запрошую до господи. Заодно і кавою вас пригощу. Більшого не обіцяю, але душу відігріти й прогнати сон буде чим.

— Якось незручно серед ночі ходити по гостях. Ліпше внесіть гроші сюди.

— А як піду й не повернуся? Або ще гірше, затримаюсь з якоїсь причини, а ви поїдете, не дочекавшись? — Запитала Світлана. — Ні, краще ходімо.

— Тоді зачекайте. — Він не кваплячись перевірив, чи замкнені усі дверцята. Потім відчинив багажника, виволік з нього чималий клумак бараболі, укинув туди кілька морквин та буряків, дві головки капусти.

— Навіщо це все? — Здивовано запитала жінка.

— Ну як же, перший раз у хату з порожніми руками гріх, — поворухнув він раптом пересохлим від хвилювання язиком. — Та не стійте як вкопана. Допоможіть завдати на спину й показуйте, куди йти.

Переступивши поріг помешкання, Михайло промовив традиційне: «Добрий вечір вам у хату!» і, не скидаючи з плечей мішка, роззувся, аби, як він пояснив господарці, не натоптувати.

У прибраній зі смаком квартирі, де Михайла напували кавою, було чисто і затишно. Але якось напів-по-холостяцькому. У вічі кидалася відсутність у помешканні чоловічих речей. Якщо не рахувати величезної кількості найрізноманітніших іграшкових машинок.

— Ви вже даруйте, що пропоную каву без цукру й тістечок, — знічено вибачалася Світлана. — Сплатила комірне і майже нічого на прожиття не залишилося. Тільки для Івасика, щоб не почувався обділеним.

— Пусте, — покривив він душею, давлячись гірким як трунок напоєм, — я якраз і люблю каву без цукру й лагомінів.

Розмова не клеїлась. Їх гнітила самотність удвох, за якою мусило статися те, чого обоє хотіли, але ще не сміли на важитись. Тож коли від мовчання задзвеніло в вухах, а в голові почали плутатися думки, Михайло похапцем підвівся, промимрив слова прощання й рушив до дверей.

— Стривайте, візьміть гроші, — отямилася Світлана.

— Нехай іншим разом. Зателефонуєте, коли матимете вільні, — тицьнув їй в руки свою візитну картку. — А зараз гроші вам більше потрібні. Для хлопчика.

По тих словах Михайло ступив у ніч. Завів машину, посидів трохи, прогріваючи двигун та гамуючи прискорене серцебиття. А коли вирулив на Набережну Славутича, за півсотні метрів попереду крізь заметіль побачив на узбіччі силует, який «голосував» йому рукою.

Ауріка

Чомусь заведено вважати, що у чоловіка за 50 уже все позаду. І я так гадав. Аж поки не зустрів її.

Мою кохану половинку.

Але про все по порядку.

I

Моя перша дружина дуже рано пішла за межу, залишивши по собі двох маленьких донечок: трьох і шести років від роду. Я не ризикнув одружуватися вдруге, аби страшне слово мачуха ніколи не стало для них реальністю.

Сам давав дітям раду. Виховував, як міг. Навіть дав університетську освіту.

Лише коли доньки повиростали і повиходили заміж, я сповна відчув, що таке самотність. Ховаючись од неї, увесь віддавався роботі. Найбільше не любив вихідні і свята. А у відпустці не був уже років із вісім…

І ось мої діти зробили татові просто царський подарунок — путівку в п’ятизірковий готель «Ліра». Це неподалік містечка Сіде, на середземноморському узбережжі Туреччини.

Ще не знаючи, що на мене чекає у тому раю, я вирушав у подорож без будь-якого ентузіазму. Якось механічно дістався до аеропорту Бориспіль. Разом із групою відпочивальників повантажився у літак і за якихось півтори чи дві години приземлився в Анталійському аеропорту.

Потім, уже поночі, нас кудись дуже довго віз шикарний туристичний «Мерседес». Нарешті, він підрулив до самісінького підніжжя невисокого пагорба, звідки починаються пологі сходи, що ведуть до парадного під’їзду готелю. Посередині, між сходами, — неширокий каскад маленьких водоспадів. На кожному із семи його ярусів-майданчиків милували око мармурові статуї німф. Ті сходи вивели у широчезний хол до рецепції. Тут усіх зареєстрували, видали ключі й кожному на руку почепили вузенький, помранчевого