Читати книгу - "Антхіл"

Гектор заперечив:

— Та вже скільки поколінь зростає на комп’ютерних навчальних іграх! І нічого! Батькам же полегкість!

Єва замахала руками:

— Не нагадуй мені про ті ваші іграшки! Ви ж окрім них нічого й не знаєте! І один з один спілкуєтесь тільки через ґаджети [2]! Друзів заводите не з двору, а з соцмереж. Навіть коли стрічаєтесь, тільки про свої комп’ютерні забавки й згадуєте. Забули, коли в лісі були або ж на річці.

— Не перебільшуй! На річку ми ходимо. Коли немає заборони на купання. А в лісі… Що його в лісі робити? Бруд, нудьга, комахи в одяг поналазять. Б-р-р-р! Я не хочу жити в кам’яному віці. Чим, скажи будь ласка, погана цивілізація?

— Тим, що в давнину дитина гуляла з бабусею у дворі, заразом і вивчала: оце квіточка, оце травинка, оце метелик, оце бджілка. А тепер запитай у малюка: де метелик? А воно тягнеться до планшетки.

— Це ж не тільки зараз. Мене від плачу ти теж відволікала якимось улюбленим мультфільмом. Сама розповідала. Не пригадуєш?

— Так, дійсно, розповідала. У нас бабусі не було. Батько повсякчас їздив на заробітки. А сторонній жінці я б свою дитину не довірила нізащо. Скільки драматичних випадків з малечею перед очима пройшло через недбалість отих найманих нянь! Надивилася. Отож і виверталася сама як вже могла. Зате оттепер я б з таким задоволенням гляділа б онуків! Аби дочекатися. То обіцяєш помиритися з Лєрою? Не одружуватися, а принаймні не рвати стосунки остаточно? Хоча б побачтеся разом, побалакайте! Обіцяєш?

— Добре, обіцяю. От на ногу почну ступати, і стрінусь. А зараз облиш мене, прошу.

Але обіцянка залишилася обіцянкою. Гектор вперто не дзвонив Лєрі. Та й час був напружений — саме готувався до захисту дипломної роботи.

А, може, то була тільки відмовка.

Навчання залишилося в минулому. Як там не хвалив керівник дипломний проект Гектора, острах залишався аж до захисту.

І ось все в минулому. Захист пройшов блискуче! А сьогодні він уже отримав новенький диплом. Гектор в думках бачив, як порадує батьків. Хоч і поспішав, не скористався ліфтом, пострибав через сходинку, як зазвичай. Тихенько відчинив двері, пройшов коридором до столової.

І зупинився. Зупинився, наче наразився на невидиму перепону.

Двері як ніколи були причинені. Але голоси розібрати було можна. Балакали мама і… Лєра.

— Ти ж знаєш, я на твоєму боці, — чувся голос мами. — І який ґедзь мого сина вкусив, не маю ніякого уявлення! Через що ви посварилися?

— Аби ж знати! — спересердя відповіла Лєра. — Я не витримала. Забула про гордість, сама йому дзвонила! Пропонувала зустрітися, побалакати. Так він раз по раз відмовлявся від побачень під будь-яким дрібним приводом. А потім вже й без жодної причини…

Голос в Лєри затремтів.

— Чи в нього інша з’явилася, то вже так і сказав би! Не краяв душу!

Єва рішуче обірвала Лєру:

— Ото вже не вигадуй! Немає в нього нікого, а то я б не знала!

Гекторові настрій враз погіршився. Йому геть не хотілося найбільшу радість вихлюпувати назовні за присутності Лєри.

Тож він нечутно, нечутно вийшов з квартири й пішов містом куди очі дивилися.

Пройшовши квартал чи два Гектор зупинився. А що тепер? Додому повертатися не кортіло. Богдан? Та він ще й не захистився, то йому, мабуть, і вільного часу не було разом порадіти.

Ноги юнака поза волею привели його до стоянки авіа-таксі. Летіти! Тільки куди ж його летіти? Гектор вмостився на сидіння таксі й рішуче назвав станцію призначення: Жовква.

Він навіть собі не зізнавався, що давно прагнув знайти ту, з полювання. Потрібен був останній слабенький поштовх, аби бажання перетворилося на рішучість.

Коли літак піднявся досить високо, аби краєвид за вікном складався виключно з грудок хмар, Гектор подумки почав з себе глузувати. Ну, і як він найде ту дівчину? Ні адреси, ні прізвища не знає. Тільки те, що вона вчителька. Не надто багато. Але політ його трохи заспокоїв, і він почав нетерпляче придивлятися, коли там літак піде на посадку.

Трансфертний автобус привіз Гектора з аеропорту в Жовку на автостанцію. Аби юнак не був таким збентеженим, посміявся б. Автостанція тільки що так називалася. А насправді — так, п’ятачок з кількома автобусами якоїсь доісторичної моделі.

Гектор вийшов. І відчув себе, наче машиною часу потрапив на кілька десятиріч назад.

Пройшов навмання куди очі дивилися. Повз тротуар височів кам’яний мур. За ним вигулькували верхівки будівель, дещо схожих на культові. Тротуарами ходили люди. Але зовсім не так, як в Києві. Кияни завше кудись поспішали і не помічали один одного.

А тут перехожі ходили неквапно, вітались через дорогу, часто-густо зупинялися, аби побалакати. Багатоповерхових монстрів майже не було. Будинки були як на старовинних листівках.

Маб уть, у Гектора був доволі розгублений вигляд, бо якась жіночка співчутливо спитала:

— Вам куди, юначе?

Гектор відповів так, як ніколи не насмілився б в рідному Києві:

— Хочу знайти випадкову знайому. Та тільки знаю про неї замало: тільки те, що працює вчителькою. А в