Читати книгу - "Ганнуся"

— Нарешті приїхав, не забув мене, стару, — розчулено сказала мама і поцілувала мене. І тут же розпачливо сплеснула в долоні: — Ой, що це я собі думаю! Обід іще ж не готовий!

— Нічого, я зачекаю, — кажу мамі.

— Атож, зачекай, — згодилася мама. — А заодно і вмийся з дороги. А це що за дівчинка?

Ганнуся визирнула з-за моєї спини і ввічливо сказала:

— Добридень вам… Мене Костя з собою привіз.

Мама запитально поглянула на мене.

— Це Ганнуся, — пояснив я їй. — Дочка моїх добрих приятелів. Вони поїхали у термінове відрядження, а Ганнусю ні з ким було залишити. От я і вирішив взяти її з собою. Вибач, що не попередив тебе…

Мама махнула на мене рукою, в якій був ополоник.

— Яке там «вибач»! Навпаки, ти вчинив дуже добре. То ж заходь, Ганнусю, до хати! Доки я доварю обід, ви з Наталочкою книжки почитаєте.

Моя мама, як і всі бабусі, щиро переконана в тому, що в дітей лише й справ, що книжечки гортати. А Наталочка — то моя харківська небога. їй нещодавно виповнилося п’ять рочків.

Наталочка вже на порозі стоїть, чекає не дочекається нас. Лише соромиться підійти першою. Вона ж іще не знайома з Ганнусею, та й зі мною давно не бачилася. Стоїть Наталочка і дзвіночком від мого старого велосипеда подзеленькує. Познайомив я їх, і Наталочка одразу ж вчепилася в Ганнусину руку, хотіла показати свої ляльки та книжки з казочками.

— Ні, Наталочко, спочатку ми вмиємося з дороги та пообідаємо, — сказав я. — А вже потім можеш показувати свої іграшки не тільки Ганнусі, а й мені.

Крім курей, у маминому господарстві є ще й кіт Васько. Колись я його зовсім маленьким знайшов на вулиці і приніс додому. Він теж не забув мене, треться об ноги і на радощах муркоче, наче вентилятор. Здоровенним став Васько. Його якось незручно навіть котом назвати. Справжній котяра. Такий будь-якому псові дасть здачі.

Погладили ми Васька по черзі, потім взяв я відра і рушив до колодязя. Дівчатка подалися за мною. А Васько залишився біля кухні і почав муркотіти уже для мами — зголоднів, напевне, від радощів.

Далеко внизу Ганнуся побачила своє відображення. Зовсім малюсіньке. Як дитячий кулачок.

— Ого, який глибокий у вас колодязь! — вигукнула вона.

— Дязь… дязь… дязь… — відлупилося з глибини.

Нараз Ганнуся відсахнулася, бо з колодязної темряви несподівано випурхнуло два горобці.

— Вони що — пили там воду? — запитала вона.

— Ні, вони там живуть, — пояснив я. — Кращого місця для цього їм не знайти: вода, прохолода і ніякі коти не страшні.

Ганнуся провела горобців захопленим поглядом.

— Хитрі які! — сказала вона.

Наталочка, чекаючи на нас, зупинилася неподалік. Бабуся заборонила їй наближатися до колодязя. Навіть зі мною.

— В нашому колодязі може втонути триповерховий будинок, — повідомив я Ганнусі.

— Ого! — тільки й сказала Ганнуся. Схоже, після моїх слів їй дуже захотілося опинитися поруч з Наталонькою.

Відро під мелодійний скрип корби ковзнуло в темряву. Нарешті далеко внизу почувся плюскіт і наші обличчя розчинилися в дрібних брижах.

Відро наповнилося, і я почав накручувати цеп на корбу. Та раптом відчув, що крутити стало підозріло легко. Поторсав цеп — вільно бовтається. От же ж лихо!

— Що ти там роздивляєшся? — цікавиться Ганнуся, проте схилитися над зрубом побоюється. — Гороб’яче гніздечко побачив, так?

— Та ні, — відповідаю їй. — Тут справи значно гірші. Відро відв’язалося і пішло на дно. Доведеться тепер нам з тобою його витягувати.

Очі у Ганнусі стали круглими.

— Витягувати? — перепитала вона. — З такої глибини? А як ми це зробимо?

— Давай поміркуємо разом, — запропонував я. — Може, я тебе прив’яжу до цепка і опущу вниз? Ти ж легка й маленька…

Очі у Ганнусі перетворилися на два блакитних блюдечка.

— Я… я б з задоволенням спустилася… Але ж ти, Костю, знаєш, що мама мені заборонила лізти в холодну воду. А маму треба слухатися, правильно?

Щось я не чув такого маминого наказу. Хіба що мама загадувала Ганнусі поводитися обачливо. А про воду не було ніякої мови.

— Ну що ж, сказав я, — коли ти не хочеш туди лізти, доведеться те відро кішкою діставати.

Ганнусі аж подих перехопило.

— Кі-і-шкою?

— Атож. Іншого виходу немає. Збігай-но, будь ласка, до бабусі на кухню і принеси її.

Проте Ганнуся не поспішає виконувати моє прохання, уважно дивиться мені у вічі. Гадає, мабуть, що я жартую.

— Ну, чого стоїш?

Ганнуся опустила голову і повільно попрямувала до кухні. За нею задріботіла цікава Наталочка.

Щось довго не було їх. Нарешті повертається Ганнуся. Іде, а на очах у неї сльози. І кота Васька цьомкає в лоба. Схоже, прощається з ним.

— Що ти мені принесла? — запитую я Ганнусю.

— Василька, — жалісливо відказала Ганнуся і шморгнула носиком, — бідного, нещасного котика Василька…

— Та навіщо він мені потрібен? Я ж тебе просив принести кішку, а не якогось кота Васька!

Виявляється, Ганнуся навіть не здогадувалася, що кішкою у нас називають такий собі маленький якірець, з допомогою якого витягають затонулі відра.

— Чому ж ти мені зразу про це не сказав? — ображено запитує Ганнуся, проте голос у неї радісний і веселий. — От, виявляється, який ти обманщик!

— Побалакай мені! — страшним голосом проревів я (так мене колись лякав один чорнобородий дядько). — Миттю в куток поставлю!

Проте Ганнуся лише засміялася. А Наталочка, що притупотіла