Читати книгу - "Тінкі й чарівна квітка"

— Добрий вечір, — чемно привітався чудовий звір.

Тато Лілі, побачивши крилатого кота, не зміг вимовити ані слова. Утім, трохи оговтавшись, все ж таки кивнув.

— Ви врятували унікальну квітку, тому ви теж трішечки феріґард, — усміхнувся кіт. — Ми вирішили, що можемо показати вам наше місто й попросити про допомогу. Ну а історію про викрадення квітки Лілі розповість вам дорогою.

Учитель запитально подивився на дівчинку, і та з готовністю закивала. Лілі не звикла щось приховувати від тата й була рада, що може все йому розповісти.

— Тільки вам доведеться заснути. Ви згодні? — загадково усміхнувся кіт.

Чоловік кивнув. Кіт провів лапою над татовою головою, і той нараз спокійно заснув прямо на стільці.

— Лілі, якщо хочеш полетіти з нами, засинай, — почула дівчинка шепіт Тінкі, й одразу її очі самі заплющилися.

— Ура! — вигукнув кролик. — Нарешті Лілі побачить місто феріґардів.

Несподівано Лілі відчула, що вона вже не лежить у своєму ліжечку, а летить на спинці кролика. Її тато сидів поруч, зі страхом вчепившись у шерсть маленького феріґарда. Чоловік безпорадно глянув на дочку.

— Таточку, не бійся. Тінкі вже зменшував мене, а потім він знову зробив мене великою. Це так весело! — Лілі простягнула татові руку. — Тримаймося за руки, тоді тобі буде не страшно.

Тато Лілі подивився на дочку й засміявся. Коли вона була зовсім маленька, він часто казав їй те саме.

— З тобою я нічого не бою­ся, — від­повів він так, як колись відповіда­ла Лілі.

Роззирнувшись, тато й донька зрозуміли, що летять високо над містом. Вогні міста, немов світлячки, мерехтіли далеко внизу. Феріґарди піднімалися чимдалі вище в небо.

Нічний політ був нетривалий. Нев­довзі друзі наблизилися до великої хмари, яка таємничо світилася в темряві. Кіт і кролик м’яко опустилися на хмару, а Тінкі сказав:

— Тепер ви можете йти самі.

Лілі обережно ступила на хмару і з подивом відчула під ногами м’яку, немов перина, поверхню. Тато пішов услід за своєю сміливою дочкою. Феріґарди повели своїх гостей уперед. Дорогою Лілі коротко розповіла татові, хто викрав квітку і як вони її врятували.

— Ох, Лілі, я вже втомився дивуватися. Напевно, сьогодні найдивовижніший день у моєму житті.

— І в моєму також, — прошепотіла Лілі, роззираючись довкола.

На хмарі уже не було так темно, як унизу. Уся вона сяяла блакитним сяйвом. Прямо перед мандрівниками відкрилася чарівна картина: в повітрі висіло безліч різнокольорових кульок, зроблених із хмар. Тут не було ні вулиць, ні будинків. Лише різні пухнасті кулі: великі й маленькі, райдужні й одного кольору, гладенькі й дуже волохаті.

Друзі увійшли до міста. З круглих отворів у кулях до них вилітали феріґарди. Кого тут тільки не було: білочки й цуценята, кролики й лисиці, ведмеді й поні. Їхня шерсть світилася, а крила мінилися всіма барвами веселки.

Посеред міста феріґардів був вільний від куль майданчик. Там друзі побачили… містера Нокса! Усе ще зменшений, учений сидів на хмарі. Навколо нього гралися тварини, яких урятували Тінкі й Лілі.

Дівчинка побігла до звіряток. Вона обіймала і гладила пухнастиків, а малюки пищали від радості. Дивно, але містер Нокс ласкаво усміхався.

Крилатий кіт підійшов до вченого.

— Тепер доля цієї людини залежить від вас, — сказав він татові Лілі. — Я не впевнений, чи варто карати містера Нокса. Він зрозумів, що чинив зле, ставлячи експерименти над тваринами. І обіцяв більше не завдавати шкоди малюкам.

— Містер Нокс украв мою безцінну камелію, але я не тримаю на нього зла. Було б шкода кинути його до в’язниці… — Тато Лілі замислився.

— Тоді я попрошу вас наглядати за ним, — сказав кіт. — А ви, містере Нокс, подбайте про тварин, які тривалий час перебували у вашій лабораторії.

— Обов’язково! Було так жорстоко тримати в клітках цих милих створінь. На жаль, я зрозумів це лише тепер, коли сам побував у банці протягом дня, — похитав головою вчений.

— Гаразд. Може, ми навіть станемо друзями, — усміхнувся тато Лілі.

Кіт нічого не відповів, він змахнув своїми великими м’якими лапами над ученим, і той зник.

— Коли містер Нокс завтра прокинеться, він нічого не згадає, — мовив кіт. — І вас я попрошу нікому не відкривати наш секрет. Можете ви мені це пообіцяти?

— Звичайно, — твердо сказав тато Лілі. — Але чи згадає він, що став хорошим?

— Сподіваюся. Він думатиме, що йому наснився страшний сон про те, як він потрапив у банку і не міг вибратися з неї.

Тато Лілі надовго замовк, а потім, струснувши головою, рішуче сказав:

— Людина, хоч би якою вона була, заслуговує на те, щоб отримати шанс стати кращою. Я допоможу містеру Ноксу. Я стану його другом.

— Тож ми повинні повернути тварин у лабораторію? — розгублено спитала Лілі.

— Напевно, — відповів її тато.

— Але тоді вам доведеться знову посадити їх у клітки? — спитав Тінкі.

— Ні, — скрикнула Лілі. — Ми так не вчинимо. Ми відкриємо клітки, і нехай містер Нокс сам вирішує, як це сталося.

— Гаразд, — ласкаво відповів кіт-­учитель. — А тепер час повертати­ся додому.

Феріґард ляснув лапами, і навколо розсипалися золоті іскри. Яскраве світло засліпило всіх, а вже за мить на майданчику нікого не було.

Лілі прокинулася від того, що хтось тихенько дув їй в обличчя.

Дівчинка розплющила очі й радісно скрикнула:

— Тінкі! Я так боялася, що ти просто зникнеш.