Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

— Немає ніякої ідеології, Їме. Облиш це.

Едвард знімає окуляри і кладе їх на письмовий стіл, під сонячні промені. Стіл завалений стосами паперів і старих книг, що лежать розгорнуті, наче він читав їх усіх одночасно.

Його руки бліді, трохи веснянкуваті.

— То в тебе є донька?

— Так.

На мить він знову надягає окуляри. Вони не мають оправи, лише тонке скло, що захищає очі.

— Коли тебе приймали сюди, ти говорив, що не маєш ­дітей.

— Я справді таке сказав?

— Так. Я запитував.

Їм виглядає у вікно. Молочно-біле небо, лихоманно-жовті проблиски.

— У мене було відчуття, ніби у мене не було дітей. Здавалося, що все зникло.

— А зараз?

— Зараз уже не знаю.

Ми чекаємо на Їма в коридорі. Стіни зелені, ніби всередині басейну, з кожної кімнати видно квадрат світла. Віддалені голоси, по стіні лізе самотня чорна муха. До нас підходить медсестра, вона в дерев’яних черевичках, волосся за спиною зав’язане в бліду косу. На маленькій бірці написано ім’я — Інґер Фоґель. Вона каже нам зачекати, Їм скоро буде готовий зустріти нас. Коли він нарешті з’являється, одягнений в сорочку і м’які штани, яких я ніколи не бачила раніше, Лоне встає.

— Доброго дня, Їме.

Він дивиться на нас, наче ми повернулися зі світу ­мертвих.

На поясі у нього золота пов’язка, нагадує шнурок зі штори.

— Ви прийшли.

— Так, — ледь чутно відповідає Лоне.

— Я думав, що вже ніколи вас не побачу.

Лоне віддає йому пакет з одягом, який ми забрали у господині на Обсерваторіеґатан.

— Анна цікавиться, куди ти подівся. Я не знала, що маю казати. Вона питає, чи ти далі будеш винаймати кімнату. Тобі слід було зателефонувати нам.

— Я не знав, де ви були.

— Ми були в Марокко.

— Я знав, де ви були, але в мене не було номера телефону. Я думав, що ви вже не повернетесь.

Не треба було залишати Їма одного такої зими, з усім цим снігом, який все падав і падав над містом, поки нас не було, але Лоне хоче потурбуватися про себе, це вперше вона має можливість поїхати в подорож, бо Їм вже не спускає на вітер усі наші гроші.

— І що ти робиш цілими днями? — запитую я.

— Відпочиваю. Граю в шахи. Розмовляю з лікарем. І тут є одна дівчина, яка мені подобається. Сабіна.

Лоне вийшла пройтись у коридор. Я сиджу в ногах його ліжка. На самісінькому краю, зачіпаючи ногами підлогу. Повз палату торохкоче лікарський возик. До кімнати заходить Інґер Фоґель з тацею, на якій маленькі пластикові стаканчики з ліками. Така легка ангельська постать в дерев’яних черевичках. Їм залпом випиває свої ліки і ставить стаканчик на тацю.

— Тобі не можна виходити? — питаю і дивлюся на хмари, що пливуть назовні. Пошматовані хмарки, ніби з надірваними краями. Віконним склом тягнеться тонка сітка, ніби павутина, це помічаєш не одразу, лише за якийсь час; віконне скло зсередини не розіб’єш.

— Іноді можна.

— Тобі дозволяють виходити самому?

— Ні.

Я дивлюся на нього, але він відводить очі. Темно-синій погляд, як у мене. Здалека чути монотонний звук важкого зимового дощу, що наближається, водянисто-сіра оболонка неба посічена чорними прожилками гілок.

— Ти справді думав, що ми не повернемось?

— Так.

— Може, Лоне передумає, — кажу я.

— Навряд. Я б на її місці не передумав.

— Не повернувся б?

— Я б не любив мене. Я розумію, що вона не любить.

За кілька днів до того Їм зателефонував і сказав, що хворий. Ми з Лоне щойно приїхали з аеропорту, стоїмо перед вхідними дверми і тут чуємо дзвінки всередині квартири, я кидаюся через світлі кімнати, піднімаю слухавку, і в моїй голову опиняється голос Їма. За вікном сніжить, і я думаю, що, мабуть, це через сніг Їмовий голос настільки змінився, він звучить так, наче