Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

Він лежав у траві перед Королівською бібліотекою і спав, біля нього — кілька порожніх пляшок. Поруч сиділа вівчарка, раніше я ніколи її не бачила. Він так міцно спав, аж спершу я подумала, що він мертвий. Я присіла біля нього і за якийсь час помітила на шиї слабкий пульс, наче під тонкою шкірою звивалася маленька ящірка. Я боялася, що пес може напасти, але той сидів нерухомо, ніби й не помічав мене. Біля пляшок лежала розгорнута книжка, мій погляд упав на кілька рядків. Те, що людині шкодить, — гріх. Врешті, лампа вічності гасне. Любов неприродня. Пес сидів непорушно і дивився на парк. Може, варто було розбудити його, але я не наважувалася, сіла на лавку трохи віддалік і стала чекати. Сиділа, поки не стемніло. За кілька годин він встав, роззирнувся довкола, зібрав свої пляшки й газети і поплентався геть, він пройшов так близько до моєї лавки, що я відчула його запах, але не побачив мене. Це востаннє я бачила його перед тим, як він потрапив до лікарні.

Наостанок під склепінням мансарди відбувається розмова з головним лікарем. Доктор Яновскі вже йде, його кабінет для прийомів загромаджений спакованими коробками. В думках він уже сидить в своєму новому кабінеті на Кунґсгольмен на висоті пташиного польоту, звідки йому відкриватиметься краєвид аж до міської ради. Улоф сидить, тримаючи на колінах сумку, і дивиться у вікно. В сумці у нього кілька речей: гаманець, окуляри для читання, ліки, піжама, костюм і ще енциклопедія, колись давно отримана від головного лікаря Гаральда Рабе. На підлозі поруч стоїть глобус. На светрі бракує ґудзиків, він на кілька розмірів замалий, руки старого лежать на колінах.

— Я боявся, що ти не прийдеш, — каже він.

— Ми ж домовилися на конкретну годину.

— Так. Я… Годинник зупинився десь о пів на четверту. В такий час уночі помирає більшість людей. Хоча батько помер пообіді. О другій. Я дізнався наступного дня.

— Я пам’ятаю, Улофе. Ти був засмучений.

— Так.

— Ти почав битися.

— Так.

— Потім перестав.

Улоф дивиться на нього великими очима.

— Думаєш, там, назовні, мені буде добре?

— Думаю, так.

— Справді?

— Так, я покладаю на тебе великі сподівання. Як і завжди. Ти ж знаєш.

— Ти казав, що ви були моєю надією, коли у мене не було власної.

— Атож, так і було. Тепер, Улофе, тобі самому доведеться нести надію.

— Я б хотів залишитися тут.

— Чому тобі цього хочеться?

— Тут у мене є друзі.

— Улофе…

— Але у мене немає інших друзів. А ти, лікарю Яновскі, мій друг. Ти казав, що ти мій друг.

— Я твій друг, але це не означає, що ми знову побачимося. Там, назовні, у тебе з’являться справжні друзі.

Улоф знову виглядає у вікно. В очах з’являється блиск.

— Я так не думаю, але буде весло збирати квіти, коли матиму охоту. Поїду до Гаґапаркен і Єрдет, і Лілл-Янсскуґен.

— А що ще?

— Може, я виграю в лотерії найбільшу суму.

Клокхуспаркен безлюдний. Перед кімнатою для оглядів чутно поодинокі голоси, в коридорі ходять люди. На Їмові сорочка сигаретного кольору, останні промені пізнього сонця затримуються там, де він сидить перед Едвардом, у кімнаті біля лікарняного годинника. Здається, ніби сидиш усередині велетенського тіла, якраз упритул до нього працює залізне серце, чужий небезпечний пульс. Щоранку: пустка в грудях, що розкривається, наче пустельний ландшафт. Пекуче сонце усередині, крик крові за налитою сонцем випивкою, яка мчить венами. Із записів історії хвороби: Доглянутий, виглядає дещо виснаженим. Усе життя був напруженим і неспокійним.

Очі Едварда наче підсвічені зсередини невиразним нав’язливим світлом, світлом, яке змушує Їма почуватися беззахисно, воно ніби пробивається крізь шкіру, як рентгенівські промені, освітлюючи все, ребра і серце, яке висить усередині, схоже на тінь.

— І яка ідеологія за усім цим?

Їм повертається до цього питання, щодня він довго піднімається сходами до Едварда, аби розпитати про ідеї,