Читати книгу - "Селище на озері"

— Покажи,— почулися голоси цікавих.

— Покажу,— сказав Уомі,— але раніш нехай побачить його Мандру.

Так говорив Уомі.

Він стояв на рівному майданчику, всипаному черепашками та риб'ячими кістками, саме перед хижою, де жила Гунда.

Сюди зібралися всі селищани. Спереду сиділи діти й сліпий Ходжа. Далі навпочіпки розмістилися діди. Жінки поприсідали, чоловіки стали за ними. Дівчата юрмилися трохи збоку, а поряд з Уомі, не зводячи з нього погляду, стояли Гунда і голубоока Ная. Найдивовижнішим з усього, що розповів Уомі, була розповідь про те, як Уомі ходив до самого Дабу і як душа Дабу явилася в подобі пугача.

— Знайте,— сказав Уомі, — батько Уомі — сам Дабу. Він прийняв мою жертву. Пугач їв м'ясо, яке Уомі йому приніс. Він дав мені пір'їну, щоб усі знали: Уомі — син Дабу.

Уомі дістав з-за пазухи велику смугасту пір'їну з крила нічного птаха й підняв її над головою.

Почулися здивовані вигуки. Лише невидющі очі старого Ходжі дивилися кудись у небо, а ліве вухо його було наставлене до Уомі. Він усе хотів чути.

Селище Ку-Піо-Су було переможене. Всі захоплено дивилися на Уомі. Син Гунди став героєм, овіяним незвичайною таємницею.

Усі хотіли швидше побачити чарівний ніж і натовпом повели Уомі до хижі Мандру.

Тільки сліпий Ходжа лишився на прибережному піску. Обличчя його сяяло; він, здавалося, не помічав тиші, що раптово настала.

Хижа Мандру — найбільша в селищі. Вона схожа на конус, глибоко вкопаний у землю. Щоб потрапити в неї, треба було пройти вузьким коридором. Вірніш, не пройти, а проповзти, бо вхід був низький.

Долівка в хижі майже на цілий метр нижче рівня грунту. Земля, яку викинули під час поглиблення хижі, оточувала її високим валом, що правив за основу будівлі і за її стіни. Очеретяну покрівлю хижі, на яку зверху для тепла було покладено шар зшитих звірячих шкур, з зовнішнього боку підпирали довгі жердини.

Діди перші ввійшли до хижі. За ними слідом — чоловіки та кілька жінок. В хижі було темно.

Вогнище майже погасло, і лише кілька жарин жевріло, напівзасипані попелом. Димова дірка була єдиним отвором, через який сюди проникало світло.

Коли очі Уомі звикли до півмороку, він розглядів перед собою худого, білого, як лунь, діда, що мовчазно втупився в нього вицвілими очима. Хтось устиг підкинути у вогнище глиці та соснових гілок, полум'я спалахнуло і освітило простору хижу.

Основою її служило правильне коло на двадцять кроків у поперечнику. Земляні стіни були закриті щільним плотом і навколо оточені низькими й широкими земляними лежанками, вкритими шкурами лосів, вовків та ще якихось звірів. На лежанках можна було сидіти, як на лавах, і лежати головою до стіни, простягнувшися на весь зріст. Кільце лежанок переривалося лише біля входу. Тут два товстих стовпи підпирали покрівлю, а ще таких чотири були вкопані посеред хижі.

Два глиняні горщики, заввишки майже в половину людського зросту, стояли обабіч входу. В них жінки зливали воду, що її носили з річки берестяними відерцями.

Уомі нічого не цікавило. Він бачив перед собою тільки Мандру, головного винуватця його тривалого вигнання.

— Говори,— сказав Мандру, простягнувши вперед бліду, кістляву руку.— Де був? Навіщо повернувся?

— Був далеко,— мовив Уомі. — Повернувся жити вдома.

— Розповідай,— наказав старий.

І Уомі мусив повторити ще раз те, як жилося йому на чужині.

— Слухай, Мандру! — закінчив Уомі й ступив кілька кроків уперед.— Уомі жив у чужих. Вони врятували його. Вони поїли і годували Уомі. Вони зігріли, коли він замерзав. Вони давали все, що йому було потрібно. Та Уомі не забував про Рибне озеро. Він сумував за матір'ю, яка його вигодувала. Тоді Уомі задумав повернутися. Чужі дали йому човна, зброю й відпустили його. Вони хотіли, щоб Уомі взяв собі за дружину найкращу дівчину. Та Уомі хотів повернутися, і тоді їхній старший дав оцього ножа.

Уомі враз вихопив з-за пазухи якусь гостру і довгу річ, вона блиснула у його руках. Це був бронзовий ніж, на відточеному лезі якого відбивалося полум'я.

Уомі вів далі:

— Старший сказав: «Візьми! Цей ніж не простий. Його зробили люди, які живуть далеко. Я виміняв його за двадцять куниць та ведмежу шкуру. В кого цей ніж, той нікого не боїться. Цей ніж подібний до грому. Кому він проб'є серце, той умирає».

Уомі змахнув кинджалом, показуючи, як він битиме ворога.

І всі побачили, що Мандру зблід як смерть. Присутні в хижі враз замовкли і, затамувавши подих, чекали, що буде.

— Чотири роки Уомі жив у чужих,— сказав Уомі.— Чотири роки плакала за ним його мати. Але Уомі не забув ні озера, ні рідного селища. Діди Ку-Піо-Су віддали Уомі річці, щоб вона втопила його. Та Уомі живе і став дужчим, ніж раніш. Мандру сказав: Уомі — син Злого Лісовика. А Уомі каже: це не так. Уомі був у самого Дабу і бачив його душу. Вона була схожа на пугача. Вона їла м'ясо, що його Уомі приніс. Вона відкрила йому правду: не лихий Невидимий був батьком Уомі, а сам Дабу, батько всіх дубів... І ось, поглянь, діду: пугач дав Уомі свою пір'їну і сказав: «Покажи її Мандру! Нехай він знає, що Уомі — син Дабу».

Мандру підвівся, спираючись на гачкувату палицю, і в очах нього відбився непідробний жах.

Якийсь час він мовчки дивився на Уомі, потім тихо поворушив губами і насилу видушив:

— Живи! — Сів на лежанку й додав: — Син Дабу!..