Читати книгу - "Джек на Сході"

— Ні, до мене, — вперся учень чародія.

— А я кажу — до мене!

— Закладемося?

— Не треба закладатися! — заблагала дівчина. — Аксакале, розніміть їх!

— Це зайве, поб’ються — самі заспокояться, — посміхнувся чарівник. — Краще розкажіть про все мені з самого початку. Хто ви?

— Мене звати Мейхані. Я… жебрачка. Бралася за будь-яку роботу, ходила з караванами, потроху крала, було всяке. Пан Сем захистив мене від колишніх приятелів і дозволив йти поруч як слузі. Він хотів одружитися з принцесою і видавав себе за сина султана. З його довгим язиком та незнанням місцевих звичаїв…

— Зрозуміло. Він і вам намагався забити баки?

— Але я все зрозуміла, і він уже почав казати правду, коли нагодилися іфрити. Я все бачила. Мені дуже шкода… чомусь я почуваюся трохи винною. Я хотіла заступитися, я не злякалася, та мене відтіснила охорона.

— Ти хочеш нам допомогти?

— Так, шановний. Я знаю багато караванних стежок і вмію ходити за сонцем у пустелі.

— Ні і ще раз ні! — рішуче тупнула ногою болонка. — Це надто небезпечна справа. Дівчатам там не місце. По-перше, я й сам чудово впораюся. По-друге, місяцелика Гюль-Гюль може ревнувати, якщо я прийду по неї в товаристві вуличної шмаркачки. По-третє, мені зовсім не посміхається рятувати ще одну легковажну особу. Вистачить з мене і вас двох.

Мейхані густо почервоніла і вже розвернулася, але Божевільний Король, зістрибнувши з сідла, встиг спіймати її за руку:

— Стривайте. Не слухайте його, насправді він непоганий хлопець, коли не корчить з себе командира. Ходімо з нами.

— Ні!

— Але ви казали, що знаєте шляхи в пустелі.

— Усе одно — ні! Хай грифи розклюють байдуже серце цього дурного собаки! Хай шакали граються цим клубком вовни! Хай усі змії та скорпіони…

— Заради Бога, досить! — розсміявся Джек. — Лагуне, ми її беремо?

— Звісно. Більшістю голосів «за». Нам потрібен проводир. Дівчинко моя, вважайте, що ми вас найняли і не звертайте уваги на цього мохнолапого неука.

— Сідайте на мого коня, — Божевільний Король легко підсадив дівчину в сідло.

— А як же ви?

— Я поїду на Семі.

— Що? А мене ви спитали? Знову чергова образа гідності бідолашного собаки. Джеку, я абсолютно впевнений, що на болонках верхи не їздять! Ти вже сів? Ну ось. Хіба когось колись хвилювала моя незалежна думка? Мейхані, де у вас тут комітет із захисту прав тварин?

Шелті отямилася, в незнайомій кімнаті на широкому східному ліжку під балдахіном.

— Куди ж це я потрапила? — вголос подумала дівчина, вилізаючи з-під шовкових укривал. Замість звичного костюму мисливиці на ній були довгі тонкі шаровари і строката сорочка до колін. — Хто ж мене так убрав? Де моя зброя?

Кімнату, в якій вона знаходилася, було встелено килимами, стіни прикрашено мозаїчними квітами, алебастрову стелю вкрито тонким різьбленням. У кутку на жаровні димилися млосні індійські пахощі. Дверей не було, а, відсмикнувши завіси на вікні, Шелті упевнилася, що воно забране кованими ґратами. Судячи з усього, вона перебувала в якійсь вежі, що стояла посеред оази, бо внизу було видно пишні дерева, пальми, фонтани та квіти, а вдалині, до самого обрію, золотим колом тяглися піски пустелі.

— Згадала! — дочка лицаря ляснула себе долонею по лобі. — Ми з Джеком та Лагуном вирушили в Кефрі на пошуки Сема. Потім на площі зіткнулися з іфритами. Отже, вони викрали мене і привезли сюди. Присягаюся клинком батька — я примушу їх дорого заплатити за мій полон! Я звідси швидко виберуся. Тільки б знайти нормальний одяг замість цієї мережаної піжами…

Шелті не на жарт розлютилася. Якби іфрити хоча б на мить могли припустити, який «скарб» вони доставили своєму панові, то втопилися б від сорому. Мисливиця вміла вести «партизанську» війну. Вона багато практикувалася в замку злої жриці Гаги Пречудової, і тепер її вмінню отруювати комусь життя не було рівних! Шелті підняла все догори дном, але її власні речі безслідно зникли. Від гніву дівчина тупнула ногою — посередині кімнати заклубочився дим, коли він розтанув, перед Шелті стояв здоровезний чорний джин з кільцем у носі.

— Що бажає моя пані?

— Який-небудь столовий сервіз, і чим дорожчий, тим краще. Я його розіб’ю!

У роздратованому стані дочка лицаря не знала страху, в інший час вона охоче б поверещала. Джин слухняно склав руки, кивнув і щез. З’явився він за хвилину і акуратно поклав до ніг дівчини гору розписаних тарілок, ваз і чашечок з китайської порцеляни. Шелті взяла найбільшу вазу і з почуттям глибокого задоволення розтрощила її об стіну.

— Уф, відразу полегшало. А ти, власне, хто такий?

— Я — джин і раб моєї пані.

— А я й не знала, що в мене є раби… Звідки ти взявся?

— Великий хан іфритів — Саюмбамбей, Володар Темряви, Господар Ночі, наймогутніший з магів, найсильніший з чарівників, найпідступніший та найзловісніший — звелів мені слугувати тобі, виконуючи будь-які бажання золотокосої північної красуні.

— Потурати примхам жінки? Не надто престижна робота для джина твого рівня, — єхидно примружилася мисливиця. — Чому ж призначили саме тебе?

— Від мудрості моєї пані нічого не приховаєш, — похнюпився джин. — Я провалив завдання. Мені було наказано знайти твоїх друзів і вбити їх. Але… той величезний пес із срібним зубом, він… зганьбив мене!

— Стій, стій, хвилиночку… Нічого не розумію. Який пес, про що мова? Коли мене викрали іфрити, на майдані залишався Сем Вілкінс — бабій та хвалько, Лагун-Навіжений — чарівник і філософ, і ще мій наречений Джек на прізвисько Божевільний Король. Ніякого собаки там не було.

— Він з’явився пізніше, — реготнув джин, шморгаючи носом з кільцем. — Цей ваш Сем примудрився підібрати перстень іфрита, таку маленьку каблучку, яку загубив один з наших. Твій друг почав щось верзти, висловив бажання, яке перстень і виконав. Він перетворив його на пухнасту болонку