Читати книгу - "Невидимі. Таємниця Туманної Бухти"

Дядько нарешті позбувся удаваної веселості.

— Ні, Гетті, поки нічого, на жаль, — потім повернувся до Дугласа. — Бачиш, подруга, про яку я казав, була вдовою та виховувала свою внучку Кристаль. А в день смерті бабусі дівчинка зникла…

— А її не викрали?

— Не думаю. Може, про це більше розповість наш Пітер. Кристаль навчається з ним в одній школі.

Почувши, що до нього звертаються у справі, Пітер відклав шматок пирога й витер туби серветкою:

— Точно не знаю, пане Хелловею. Можу тільки припустити, що Кристаль не хотіла потрапити до сирітського притулку. Як відомо, інших родичів у неї немає, так що…

— Але це жахливої — вигукнула тітка Гетті. — Тепер, імовірно, ховається де-небудь у брудному й сирому куточку міста, наражаючись бозна на яку небезпеку?

— Так, на жаль, усе може бути. Проте якось вона сказала, що має найпотаємніше бажання — стати актрисою. Тому не виключаю, що Крис могла вирушити до Голлівуду…

— Але це жахливо! — повторила тітка. — Одна — й до Голлівуду! Кене, її треба неодмінно знайти! Можна дати оголошення на національне телебачення й заспокоїти крихітку, пояснити, що боятися нічого, хай повертається додому!

— Звичайно, її можна зрозуміти, — відповів дядько, — однак ти теж маєш рацію. Ми вже роздавали біля бібліотеки листівки з оголошенням, та поки що безрезультатно…

Після вечері дядько повів Дугласа до його кімнати.

— Хлоп’ята, йдіть за мною, — запросив він, піднімаючись дерев’яними сходами.

— Дивися, Дугласе, спальні кімнати знаходяться на другому поверсі. Упевнений, тобі буде найзручніше в тій, де жив я у твоєму віці.

Нагорі було безліч дверей. Але дядько прямував у самий кінець коридору, де за трьома сходинками розташовувалися невеликі старі дерев’яні двері з напівкруглим верхом. Кен оглянувся й підморгнув Дугласу: «Що ж, я думаю, павутиння тебе не збентежить…» І відчинив двері.

Ще з вулиці Дуглас помітив праворуч від даху великий купол, що дуже нагадував астрономічну обсерваторію. А зараз із криком «Оце так, дядьку, просто фантастика!» оглядав приміщення зсередини. Підлогу вистеляв дерев’яний паркет зі старовинним візерунком. Ліворуч була шафа для одягу та високе полуторне ліжко зі строкатою стьобаною ковдрою, на протилежнім боці — книжкова шафа на всю стіну та, якраз під куполом, три телескопи різних систем. Зі стелі в чіткому порядку звисали різні за розміром розфарбовані кулі з пап’є-маше, у центрі світилася яскраво-жовта куля: Сонячна система! І жодного павутиння.

— Дядьку, у мене просто немає слів!

— Дугласе, мене вже майже з’їла заздрість! — прошепотів Пітер.

— Знаєте, я завжди захоплювався астрономією, — сказав Кен, заходячи до кімнати. — Астрономією та книгами, якщо бути точним. Тут тільки дуже мала їх частина, — він постукав по корінцях кінчиком пальця. — Решта в бібліотеці. Це ви побачите вже завтра. У мене вельми рідкісна колекція античних томів і…

Дядько зупинився, бо зрозумів: племінник зараз надто переповнений враженнями, щоб думати про книгозбірню.

Дуглас із розгону сів на ліжко й захоплено оглядав інтер’єр.

— Щоб його та бодай його, оце так! Просто чудово!

— До речі, Дугу, — мовив Пітер, заглянувши в окуляр одного з телескопів, — звідси чудово видно моїх батьків, вони зараз дивляться телевізор!

— Серйозно? — не повірив Дуглас, приєднуючись до нього. — Дай подивитися!

Дядько лишив їх самих. Решту вечора їм буде чим зайнятися.

Пізніше, ще раз подякувавши тітці Гетті за смачнющу вечерю, Пітер пішов, забравши свою тарілочку із залишками.

Ідучи крізь уже негустий туман під світлом ліхтарів, хлопчик був щасливий. Сором’язливий і обережний, більшу частину часу він проводив із матір’ю та її подругами, які ледь не щодня приходили до них пограти в бридж. Але тепер приїхав цей товстенький хлопчина, і влітку Пітеру вже не доведеться нудьгувати. Навіть навпаки, буде дуже цікаво. І він не помилився.

Будиночки на пагорбах Туманної Бухти переважно всі були схожими один на одного. Як і в Дугласа, спальня Пітера розташовувалась на другому поверсі. Перш ніж улягтися, він переклав кращі із залишків (до яких тітка Гетті додала цілу курячу ніжку) до лотка, накрив його кришкою та поставив на підвіконня зовні, поряд із гілкою черешні. Зачинивши вікно, ліг у ліжко.

«Так, кожен по-своєму дивакуватий», — вирішив Дуглас, що спостерігав за Пітером у телескоп. Відвів погляд і посміхнувся, думаючи про нового приятеля. Дістав із сумки піжаму, переодягнувся й ліг спати.

Попри пізню годину Марк Уоррік уже вкотре перераховував гроші. Йому все-таки вдалося вибити їх із одного типа, що просив про відстрочення: якщо це дуже важка справа, раніше треба було думати.

Уоррік не завжди був таким. Колись він вірив в ідеали — альтруїзм, справедливість, дружбу… На зміну альтруїзму прийшов інтерес, справедливість поступилася місцем користолюбству, а вже що говорити про дружбу…

Опівдні в нього побачення, яке не можна перенести або відмінити, побачення з давньою подругою — її похорон, але Марк не пішов. У всякому разі для Сьюзан Купер уже нічого не можна зробити, а на нього чекала невідкладна робота, котру слід було закінчити.

Але…

Чоловік підвівся з-за письмового столу, перетнув широку кімнату, обставлену антикварними меблями, привезеними з Європи, і підійшов до вікна. Відсунув фіранку. Звідси, з привілейованого місця на верхівці пагорба, він міг одним поглядом охопити всю Туманну Бухту до самого порту, а також цю ватяну масу, що ковдрою вкрила океан.

Старий повернувся до спогадів дитинства й подумав про колишніх друзів, про Сьюзан, зокрема, а ще про Грету, для якої завжди виробляв що-небудь цікаве. Мила стара наївна Грета… Дивлячись на повний