Читати книгу - "Бронзовий чорт"

– Так, друже курінний, – Муха розгорнув папірець, подав Сороці. Той подивився на нього відчужено, махнув рукою, тоді сотник підвівся, підійшов до краю веранди й наказав Семенові, котрий стовбичив неподалік:

– Юрка сюди!

Стояв, широко розставивши ноги, високий, жилавий, з довгими сильними руками, якими, казали, закручено не одну удавку на горлі людини. Самогон приємно вдарив у голову, Муха відчував себе зараз ще вищим і сильнішим, не те що якийсь огрузькуватий курінний, у якого живіт, здається, скоро переважить тіло. Але ж хитрий: начальство його любить і поважає, а запитати б: за що?

Сотник не знав, що мало не половину награбованих коштовностей курінний передавав оунівським ватажкам проводу- то одного підмастить, то другого, на всіх, правда, не наберешся, але навіть нерегулярні підношення робили свою справу, й Сорока повільно, проте постійно піднімався зі щабля на щабель.

Семен побіг кликати Юрка, а Муха повернувся до столу. Господарка якраз принесла повну сковорідку гарячих, добре підсмажених, з хрумкою кірочкою підлящиків та коропців. Під таку їжу гріх було не випити, він налив собі й курінному, поштиво цокнувся з начальством і взявся до коропців.

Сорока зиркнув на Муху несхвально: справді, бидло неотесане, нема того, щоб мовити слово про начальство, ну, хіба тобі важко, а курінному приємно й він запам'ятає це. Знати треба: прихильність начальства ніколи не зашкодить – ні в дрібному, ні у великому, в житті слід крутитися й хитрувати, там лизнути, тут цмокнути й посміхнутися догідливо. Хіба хтось скарає тебе за зайву посмішку?

Від роздратування мурі плями на масному обличчі курінного виступили сильніше, щоки аж забовваніли ластовинням і кирпатий ніс зовсім почервонів. Навіть коропці тепер не смакували йому, а підсмажені були із знанням справи, з зеленою цибулею – цибуля надає коропам справжнього смаку, забиває неприємний риб'ячий запах, робить пікантними.

Але, подумав, що йому сотник і що гріпс? Навряд чи вимагають рішучих дій. По-перше, їхній курінь тільки називається куренем: й сотні стрільців не набереться, у сотників під рукою по два десятки хлопців. Зброя, правда, є, нема чого бога гнівити, німці їм зброю лишили – шмайсери й ручні кулемети, є навіть міномет, але для чого міномет у їхніх лісах, тут не розгуляєшся, пістолет та автомат переважають гармату.

Від думки про зброю Сороці трохи полегшало на серці, і він не так уже незадоволено зиркнув на Муху. Зрештою, вояк як вояк, бруднуватий, проте краще вже мати неохайного, ніж чистоплюя, – он з Юрка який боєць, молоти язиком – його справа, а в їхніх умовах краще за все балакати автоматом, не дуже голосно, правда, й там, де не можуть ВІДПОВІСТИ.

Забувши про радикуліт, Сорока потягнувся до тарелі з печенею, зовсім уже вистигла, та все ж смачна, з перцем і лавровим листом, і де тільки пан Максим бере зараз оце все, либонь, довоєнні запаси…

Поки випили із сотником ще по півсклянки, з'явився Юрко. Курінний показав на гріпс, що все ще лежав на столі поміж коропців і печені, сотник налив чарку й подав хлопцеві, але Юрко відмовився – зрештою, Муха й не наполягав: усі знали, що Гімназист (а Юрко мав це прізвисько саме тому, що закінчив гімназію) не вживає, міг випити лише трохи вина, а де тепер вино, навіть у Львові не завжди можна дістати, не кажучи вже про богом забутий хутір.

Юрко взяв гріпс і відійшов до плетеного з лози стільця. Дістав блокнот, звіряючись з ним, почав розшифровувати, тихенько наспівував крізь зуби, а що лишалося курінному з сотником? Вони й справді налили собі ще – слава богу, риба й печеня лишилися.

Хлопець чаклував над гріпсом недовго. Переписав олівцем на чистий клаптик паперу текст і подав курінному. Той недбало відмахнувся.

– Читай, бо я без окулярів…

Юрко прочитав стоячи, мабуть, саме так, як і слід читати накази:

«Курінному Сороці. Наказуємо вам з десятьма стрільцями двадцятого серпня прибути до відомої вам явки в селі Квасові. Пересуватися, уникаючи сутичок. На явці чекати людей з нашого боку. Пароль: «Сьогодні в лісі спекотно». Відповідь: «Дяка богові, погода, здається, встановилася». Надати цим людям всебічну допомогу й прикриття. На час завдання підлягатимете керівникові групи. За виконання наказу відповідаєте особисто. Головний».

Сорока ледь поворухнувся в кріслі. Як файно, що він здалеку побачив зелений капелюх і встиг схопитися за поперек. Не вистачало йому лізти болотами до Квасова, – як-не-як, а таки сотня верст, – та й ще підлягати невідомому агентові. Певно, важливі птахи, тамті люди, якщо їх треба охороняти. І нагорода, либонь, буде. Але біс із нею, з нагородою, всіх нагород не одержиш, а життя – одне.

Сорока мовив з гідністю:

– Шкода, я щиро жалкую, та що зробиш – хвороба не дає мені змоги особисто очолити операцію. Радикуліт клятий, і коли я тільки позбавлюся його? А завдання почесне й важливе, я вважаю, що ви, друже сотнику, впораєтеся з ним.

– Я?.. – аж роззявив рота від несподіванки Муха. – Ви ж послали мене до Гадячого…

– Е-е, що Гадячий… – недбало відмахнувся Сорока. – Там будь- хто впорається. А тут завдання проводу, мусимо послати кращих людей. Я б сказав, найкращих, і хто, крім вас, сотнику, може владнати цю справу? Підете ви з Юрком, ще десятеро, відберіть їх самі, сотнику, вам з ними йти, вам на них і спиратися.

Муха вже збагнув, яку свиню підклав йому курінний. Спробував заперечити:

– Але ж, прошу пана, я давно не бував у Квасові. У тих лісах. А щодня все міняється…

– Ліси, – безжурно засміявся Сорока, – ліси всюди однакові, друже, й лісові села схожі, а явка в Квасові надійна. Колишній мірошник з Волі-Висоцької, може, ви й знали його? Петро Семенюк, файна людина, в неї – як у Христа за пазухою.

– Гарна пазуха, знаю я Семенюка, – пробуркотів Муха. – В труні б його бачити, вашого мірошника. Глитай клятий, зайвого кусня хліба не допросишся.

– І це кажете ви, друже сотнику, – докірливо мовив Сорока. – Адже маєте величезний вплив на мірошника, кулі кожен боїться, а чого-чого, куль нам поки що вистачає.

– Вистачає, – згодився Муха. – То коли виступати?

– На світанку завтра й виступайте, – наказав Сорока. – До двадцятого встигнете, друже сотнику, відберіть стрільців і відпочивайте, бо шлях не такий вже легкий. – Курінний спритно підвівся, та, згадавши про радикуліт, схопився за поперек. – І де ж ваша дівка, вуйку Максим? – гукнув. – Клята хвороба зовсім замучила мене. –