Читати книгу - "Дика енергія. Лана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В останню мить запитую себе: може, ну його? Перецілую їх усіх, нічого від мене не відвалиться?
Притискаю до губів те, що залишилося від тріски. Дуже важливо не закричати. Мене заливає піт, усю пересмикує від болю. Я випускаю жарину, вона летить на підлогу.
Всі мовчать. Навіть дівчата принишкли. Єва дивиться зі співчуттям. Гнат такий розчарований, що стає смішно.
— От дика, — мовить Довгий притишеним голосом. — То що, граємо далі?
Далі грати ніхто не хоче. Єва пропонує розповідати страшні історії.
Довгий задмухує свічку. Тепер ми сидимо у суцільній темряві, і це на краще: ніхто не бачить, як на губах у мене здимається пухир.
Проказуємо лічилку. Першою випадає розповідати захриплій дівчині зліва від мене.
Вона починає навмисне глухим, сумовитим голосом:
— Жила одна дівчинка. У неї в районі пропадали люди. То один пропаде, то інший… Та вона над цим не замислювалася. Одного разу після енергетичної години вона познайомилася з хлопцем. У нього були дуже гарні очі, а обличчя підв’язане хусткою. І він цю хустку ніколи не знімав… От пішли вони гуляти. А хлопець і каже: давай заліземо на вежу! Вона і згодилася. Почали вони підніматися на вежу, дійшли до п’ятдесятого поверху. Дівчинка каже: я більше не можу. А хлопець: вище! Вище! Дійшли вони вже до сотого поверху, а дівчинка сіла й каже: ну все, тепер точно не можу. А хлопець їй: стрибни вниз. Вона: та ти що? А хлопець: стрибни, стрибни! І знімає з обличчя хустку…
Хтось із дівчат неголосно верещить.
— А рот у нього, — продовжує оповідачка, — такий величезний і круглий, що видно череп ізсередини. Дівчинка тоді зрозуміла, що це за хлопець. Але вона не розгубилася — стрибнула в шахту ліфта і зачепилася за противагу. Трос не був заблокований, противага пішла вниз і опустила дівчинку до самої землі неушкодженою… І це не казка, — раптом закінчила вона цілком нормальним, хоча все ще застудженим голосом. — Це зі мною було.
— Брешеш, — виривається у когось. Здається, це Гнат.
— У старих вежах троси ліфтів прогнили давно, — це Довгий.
— В деяких прогнили. А в деяких вони залізні.
Стає тихо. Якби не дихання — здавалося б, що кімната порожня.
— Життєїдів не буває, — тихо каже Єва. — Бо як ця людина може харчуватися життям самогубця? Непрожитим життям? Як?
— А хто сказав, що вони люди? — слушно заперечує застуджена дівчина.
— У нас у блоці троє пропали невідомо куди, — задумливо каже хтось із хлопців. — За півроку — троє.
— Їм просто енергії не вистачило, — каже Довгий. — Коли когось із знайомих штрафують… чи роботу втрачають, а запаски немає… Хіба ти не знаєш про це? Якось не заведено про це базікати.
— А мені казали, — ледь чутно шепоче Єва, — що люди, які зникли, ідуть на Завод.
Тиша. Метушня. Сопіння. Я штовхаю Єву ліктем у бік.
— Так, на Завод, — повторює вона вперто. — І там повно енергії для всіх. Ніхто не тремтить над своїм пакетом. Там навіть слова такого немає — «пакет». Просто Енергія струменить… як вітер. Або як вода, коли водогін працює.
— Життєїда я на власні очі бачила, — каже застуджена дівчина. — А Завод… ти мене вибач, але це однаково, що потойбічний світ. Є він, нема його — ми все одно не зможемо перевірити.
* * *
Наступного дня губи вже не так болять. Пухир луснув. Я можу розмовляти.
Виспавшись як слід, за годину до заходу сонця підходжу до прохідної біля підніжжя пагорба. Пікселі стікаються струмками з усього міста.
Переодягаюсь у роздягальні і раптом бачу, що у шафці дві пари навушників. Помилка техніків: нові поклали, старі забули забрати. Я мимоволі озираюся: ніхто не бачив? Ніхто. Всі надягають роби.
Тоді я переховую старі навушники — з полиці кладу до себе в черевик. Якщо засічуть, скажу, що випадково. Зрештою, з шафки їх не забирали!
Надягаю нові навушники. Надягаю чорні окуляри. Застібаю липучку — ззаду, навпроти четвертого хребця.
І прямую на робоче місце.
Іду вгору, аж поки дістаюся позначки 401, і тоді повертаю ліворуч. Пробираюся вузьким проходом. У Єви п’ятсот тринадцяте місце, у мене — п’ятсот дванадцяте, Єва завжди приходить раніше…
Та сьогодні її немає. Я так дивуюся, що наступаю на край роби і мало не падаю.
На п’ятсот тринадцятому місці нема нікого! Невже вона запізниться?!
Я сідаю на своє місце, схрестивши ноги. Спокійно, кажу собі. Зайві тридцять секунд нічого не означають. Коли я востаннє бачила Єву? Вчора. Сьогодні я проспала весь день, а коли виходила з дому, її вже не було в кімнаті…
Час спливає. Я кручу головою, вдивляючись в обличчя останніх пікселів, які підтюпцем біжать до своїх місць. Єви серед них немає.
Незнайомий хлопчина, білявий і молоденький, застрибує на платформу номер 401/513. На Євине місце!
— Заблукав? — запитую різко. Він усміхається — рот від вуха до вуха, очі часто кліпають.
— Привіт! Мене поставили сюди працювати! З крайньої лінії, уявляєш? Був конкурс, я переміг! Як думаєш, упораюсь?
Я дивлюся на нього, як на прибульця з Місяця. Його слова до мене не доходять.
— Це місце…
— 401/513! — Він показує новенький жетон, який метляється у нього на зап’ястку.
— Конкурс? Коли?
— Та сьогодні ж! З обіду!
Отже, Єву перевели на околицю. Кудись у куток екрану. На місце цього… живчика. За що?
Не скиглити! Нічого страшного. Головне — пакет у неї буде. Вночі після енергогодини сядемо рядком на кухні, вип’ємо чаю…
Я не встигаю додумати: в навушниках починається відлік. Надійшов час шоу.
* * *
Після роботи збираюся додому похапцем — думаю про Єву. Білявий хлопчина впорався (я, коли чесно, в глибині душі бажала йому провалу). Його звуть Микола. Тепер він працюватиме поряд зі мною… А де ж Єва?
Встромляю ногу в черевик — і наштовхуюсь на перепону. Зайві навушники. Я про них зовсім забула.
Покласти їх назад на полицю? Ще не пізно…
Руки діють самі, без участі розуму. Раз — надягаю навушники на ногу вище коліна. Два — опускаю зверху широченну холошу. І нема навушників.
Замикаю свою шухлядку. Серце калатає. Нащо мені це потрібно?
Повільно виходжу з роздягальні. Ще не пізно повернутися й покласти на місце. На сходах мене підхоплює натовп — тепер повернутися назад складніше. Та все ще можливо.
Біля виходу сидять поліцейські. Нудьгують. Дорогою на роботу ми проходимо крізь рамку-металошукач. А з роботи — сунемо натовпом повз рамки. І поліцейські сидять на вході просто так, про всяк випадок…
— Дівчино!
Це не мене. Іду далі. Навіть голови
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дика енергія. Лана», після закриття браузера.