read-books.club » Детективи » Діви ночі 📚 - Українською

Читати книгу - "Діви ночі"

206
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Діви ночі" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Детективи / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 64
Перейти на сторінку:
і самі. Якихось двоє збуїв крутяться неподалік і позирають з-під лоба… Догрався. Будуть бити. Чи не будуть? Ні, таки, мабуть, будуть. Такі люблять бити.

— Ну, ваші теж не раз порушували територію, а я удавав, що не помітив.

— Ти про Шиньйона? Це ж дурак! І коли то було? Але після того, як ти розправився з тими чудиками з Підзамча, я тебе почав поважати. Та й для Шиньйона ти авторитет.

І тут я згадав! Боже мій! Я згадав, за кого він мене має!

Це було взимку в кафе «Ватра», неподалік готелю «Львів». Кафе «Ватра» у пізній час перетворювалося на гадючник, у якому доправлялися всі, хто ще не прийняв всієї своєї дози. Ми з Віктором забрели туди з дуже простою метою — зняти пару колєжанок на суботній пікнік у лісі. Як на те, у «Ватрі» вже засідала сама п’янота, кілька прокурених штахет погоди не робило, і нам не залишалося нічого ліпшого, як і собі доправитися перед сном. Раптом до нас підійшли цигани зі Збоїськ і запитали:

— Ви цигани?

Віктор справді дуже скидався на цигана. Хоча в дійсності таких здорованів серед циган мені не доводилося бачити. Крім того, він комік. Він міг веселити будь-яку публіку і сипати сто слів на хвилину. З ним було дуже вигідно тинятися по кнайпах. Я ніколи не вмів миттєво підшукати першої фрази для знайомства з панною. Зазвичай я видушував її з себе уже тоді, коли танець закінчувався, або панна виходила з трамваю. Віктор брав тоті перші репліки просто зі стелі. Починаючи від банального «Дівчата, ви сестри?» до галантного «Боже, які у вас чарівні очка!» або «Дівчата, це не ви загубили десятку? Ні? Чудово, проп’ємо разом». Коли панни ковтали цього нехитрого гачка, на сцені появлявся і я. Головне, не давати паннам оговтатися і засипати їх лавиною слів. Я брав інтелектом, Віктор — словесною половою. Разом ми творили чудову пару, розігруючи, мов за нотами, увесь спектакль. Але й ми інколи зазнавали провалу. Якщо за столиком сиділи дві самотні панни, то це не означало, що вони вільні. Вони могли виглядати своїх кавалерів. Почувши: «Ми чекаємо наших хлопців», — я миттєво скисав і втрачав інтерес до розмови, моє метання бісеру припинялося, і я перемикав увагу на келих, але Віктора це не стримувало.

— А, я знаю на кого ви чекаєте! На тих двох даунів з Кульпаркова? Такі гарні дівчата, ай-я-яй! А ви хіба не знаєте, що вони там лікувалися? Я вам кажу! Я там доктором працюю.

Якщо в цю хвилю з’являлися їхні хлопці, а зазвичай то були тихі інтелігентні студенти, Віктор, який уже встиг довідатися їхні імена, вигукував:

— Чуваки! Вас вже випустили? Як там доктор Буньо? Мені п’ята палата привіт не передавала? Бодюля! У тебе чого такий кислий вигляд? Знову клізму робили?

Цього фатального разу, коли до нас підійшли цигани, він миттєво оцінив ситуацію і випалив:

— Ага, ми цигани! — і радісно закивав головою.

Я засміявся, не знаючи, до чого воно йде.

— Тоді ходім пити шампанське.

Радості Віктора не було меж: о, клас — на шару!

Ми підсіли до громади циганських хлопців і почали заливати себе шампанським. Морем шампанського! У житті стільки його не мав. Оркестра грала раз за разом циганські пісні і танці. Братва гуляла. І не біда, що дуже хутко розкрилося наше далеко не циганське походження. Бо ж поїли нас зовсім не задурно. Надворі всю цю компанію підстерігала ще більша компанія. І в повітрі пахло мордобоєм. Я бачив, як під столом клацали ножі, ховалися у рукави сталеві пружини. Хтось припасував на шпіц черевика уламок леза. Ого! Справа серйозна! Я зів’яв, як непідлитий гладіолус. Зате Віктору море по коліна. Бійка, то й бійка. Йому що — хлоп здоровий, як мур. До його писка не так то й легко досягнути кулаком. А я взагалі миролюбна істота. Не хотілося мені битися. Навіть за шампанське. Навіть за море шампанського.

Але вирішальний акорд невмолимо наближався, і скільки я не проказував, як Фауст: «мить зупинися — ти прекрасна!» — мить не зупинялася, а повзла і повзла разом із секундною стрілкою. І ось нарешті нас випровадили з кафе, ми вийшли на вулицю, двері за нами зачинилися, відступати було нікуди. Нас відразу оточила зграя шпанюків. Не знаю, яка сила в ту мить керувала мною, але це був єдино правильний у тій ситуації вчинок. Я швидко розшукав очима їхнього проводиря і, кинувши Віктору: «Прикрий, коли що», — одним стрибком подолав відстань, яка нас розділяла. Ножа мені підсунув хтось із циган ще за столом. Я напав з-за спини, це дозволило мені несподівано загребти правою рукою хлопця за шию і стиснути з такою злістю, що він аж почав хрипіти. Зате не пручався, бо лезо ножа світилося зловісно перед очима. Все це відбулося за лічені секунди. Треба віддати належне циганам, адже ми наперед не домовлялися про сценарій бою, а вони зорієнтувалися на диво блискавично і кинулися молотити розгублених підлітків. То тут, то там злітала вгору і важко опускалася на голови залізна правиця Віктора. Він валив нею, як довбнею, здавалося, після такого удару голова може розколотися, як гарбуз. Тріщали сорочки, піджаки і зуби. Цвиркала кров, і лунали зойки та бойові вигуки. Я озирнувся — спиною до моєї спини стояв циган із пружиною у руці. Це такий сталевий прут, який мов антена втягувався сам у себе, і коли ним цьвохкалося в повітрі, то пружина вистрілювала і пронизливо свистала. Перед циганом танцювало кілька хлопчаків, що мали намір рятувати свого отамана. Але пружина — штука небезпечна, можна зостатися без ока або без носа, вона завиграшки розтинала шкіру. Циган, вочевидь, збагнув усю важливість мого вчинку, захищаючи мене зі спини, і я йому був глибоко вдячний.

— Як тебе звати? — спитав я.

— Ося. А тебе?

— Юрко. Ти ще тримаєшся?

— Я — так. А ти?

— Поки що.

Стрес мене хутко витверезив, і я почав помітно підупадати духом. Чи довго так витримаю? Може, пора вже все кинути к бісу й дати дьору? На тверезу голову ніколи б чогось такого не вчудив… О Боже, доки це триватиме?… У мене вже терпла рука. Якби той дурень добре шарпнувся, то вмить опинився б на волі. Але він, на біду свою, не знав, що я не циган, а звичайний писака і мій бойовий дух уже встиг випаруватися. Але тоді це було моїм щастям. Він слухняно стояв у моїх обіймах

1 ... 6 7 8 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діви ночі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діви ночі"