Читати книгу - "Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський"

Кучинським, а отже, залишивши свою шульцівську «примху» в минулому: «Темний покій, штори ще не розсунуті, повітря духмяне від живих іще іменинних квітів. Поміж ними чорно-червоні троянди, якими Бруно Шульц зумів мене обдарувати аж звідтіля. О милий, котрий іще не знає. Я, звичайно, не є суттю його існування до тієї міри, як це б видавалося з його листів, із його прегарних слів. Це навіть не називалося коханням. То було радше відправлення культу, виголошення моєї прослави. І виникало не з моїх чеснот, чи не тільки з них — але з його натури, яка жадає смирення й затрати в обожуванні, і тут нарешті знаходить немов об'єктивне обґрунтування (в моїй «досконалості») тих гріховних бажань, нагоду витиснути їх у вищі еротичні сфери. Я кажу в минулому часі, але воно все ще є. Тільки мене вже немає на тому місці» (s. 449).

І Шульц також надовго зникає зі Щоденників, на понад рік зв'язку Кучинського з Налковською. Допіру сумні спогади про його книжку Цинамонові крамниці, оправлену в шовк кольору цинамону, повертає Шульца на сторінки Щоденників. Шкода Боґуслава Кучинського, котрий у нападі ревнощів знищив той унікальний примірник. У 1935 році, 20 липня, Налковська пише: «Навіщо Боґуслав тоді разом із іншими речами не лише подер ту книжку, але до всього ще і спалив її, щоб не залишилося нічого, щоб годі було рештки зібрати та склеїти. Я вже було вибачила, ніби вже все зрозуміла — але, оце знову не можу того витримати […] (книжка Бруно Шульца, оправлена в темно-коричневий шовк, проілюстрована оригінальними малюнками, з максимально довгою присвятою — річ узагалі незрівнянна, яку нічим неможливо спокутувати, унікальна, дорогоцінна, дивна — і то власне тим, що вона далебі неактуальна, що була вже тоді виштовхана в минуле)»[5].

А 2 січня 1936 року письменниця нотує: «Вчора з дозволу Боґуслава прийшов із коротким візитом Шульц. Він невисокий, тихий і делікатний, збирається одружитися» (s. 83).

Відтоді повсюди розкидані короткі згадки про Шульца: 24 січня 1936 року згадується про його відвідини, 7 лютого — про візит Берлеві, П'єтшака, Шульца і Ґомбровича, 16 липня — Ґомбровича, Шульца і Натансона.

8 лютого 1939 року, після майже трирічного мовчання про Шульца, в Щоденниках із обуренням занотовано нападки Казімежа Вики і Стефана Наперського в «Ateneum» (1939, № 1), де творчості Шульца у злостивій формі відмовлено в будь-яких посутніх літературних вартостях. Ці нападки «я відчуваю, — додає Налковська, — як дуже лихий симптом» (s. 387).

19 квітня 1939 року письменниця згадує, що Шульц надіслав їй попереднього дня рецензію на Нетерплячих, яку вислав до «Wiadomości Literackich». Та рецензія під назвою Зоф'я Налковська на тлі свого нового роману з'явилася врешті-решт у журналі «Skamander» (1939, № 108—110).

У червні 1939 року в щоденникових записах містяться три згадки про зустрічі з Шульцом у Трускавці. Остання з них — більш розлога — наступна: «І досконалі розмови з Бруно Шульцом. — У красному найвіддаленішому куточку парку, дикому й луговому, наче лондонські парки, на гарячій від сонця лаві я слухала його текст, сповнений слушності, а водночас усілякої інтелектуальної витонченості. […] Дивовижний візит до Шульца у Дрогобичі, врешті, екскурсія до Борислава […]» (s. 417—418).

У нотатці, написаній в Адамовизні 6 серпня 1939 року, читаємо: «Шульц надіслав мені ту статтю про критику, початок якої читав мені там» (s. 423). Стаття, про яку ми дізнаємося лише зі Щоденників Налковської, — то один із численних творів письменника, який безслідно зник.

На сторінки Щоденників у роки війни та окупації Шульц повертається допіру 27 січня 1943 року, мабуть, уже після того, як прийшла звістка про його трагічну загибель у Дрогобичі: «Я дивувалася іншим так змучена їхньою долею, завжди готова підставити себе у вузол їхнього незмірного страждання. «Безглузда доля» — в тому останньому листі! І того вже немає, хто сказав (Бруно Шульц): Як це зрозуміти, як витримати!»[6].

І ще одна згадка у зв'язку з перебиранням паперів у процесі переїзду, переглядом пам'яток усього життя. Нотатка за 20 червня 1943 року: «Я іще раз прецінь провела оту ліквідацію, щоб умістити себе на шести квадратних метрах підлоги, я ще раз гортаю і перетрушую той доробок моєї біографії до самого дна […]. Є там також давні листи Едмунда Шаліта, Ліцинського, Ґожеховського, Кубинського, Бруно Шульца — того, котрий власне нещодавно помер, особливо прекрасні» (s. 456).

На дев'ятий день Варшавського Повстання, 9 серпня 1944 року, перебуваючи поза зоною досяжності вогню та бойових дій, Налковська спостерігає з Адамовизни стовпи диму над палаючою Варшавою і нотує: «Майнула тривіальна думка […] про отой малий, такий впорядкований музей усього життя». І одразу ж у перших словах, якими перелічує те, що поглинає у Варшаві пожежа, на першому місці у списку втрат вона зазначає: «Чудові листи Шульца та його літографії […]» (s. 590).

Оце стільки коментарів про неіснуючі листи. Ті, що вціліли, розтлумачені у примітках до Книги листів, є там також зауваги про безплідні пошуки «схованих листів», скажімо, до Марії Хазен. Останні послання, написані в переддень трагічної загибелі письменника, не насмілюються вже на жодну — довірену пошті — алюзію, щонайбільше, на зітхання: «Я тепер нічого не роблю, споглядаю «внутрішнє багатство», мої комори та колекції, зібрані за життя. Чи так можна? «(лист № 138)…

Ці «комори та колекції» — поза їхньою нематеріальністю — були власне оті рисунки, творіння його пера і листи, які він намагався врятувати від загибелі.

Єжи Фіцовський

Листи Бруно Шульца

До Остапа Ортвіна[7]

1

Варшава, 20 травня 1921

Майдан Ґ[8]

Вельмишановний Пане!

Перебуваючи впродовж кількох днів у Варшаві, я допіру вчора мав змогу навідатися до пана Гожиці[9], до якого Ви, В[ельми] Шановний Пане, порекомендували мені звернутися за порадою та підтримкою в моїх устремліннях.

Я був приємно здивований, коли виявилося, що пан Гожиця про мене знає, що він попереджений про мій прихід, і прийняв мене з такою сердечною доброзичливістю, що я направду тішуся знайомством із цією шляхетною і зичливою до мене людиною.

Мені неважко було здогадатися, кому я зобов'язаний такою прихильною настановою до мене пана Гожиці, котрий врешті-решт пояснив, що Ви, В[ельми] Шановний Пане, хоча тоді не йшлося про рекомендаційного листа, з власної ініціативи палко порекомендували мене та попросили мною заопікуватися.

Я щиро вдячний Вам, В[ельми] Шановний Пане, за виявлену до мене доброзичливість і зацікавлення моїми мистецькими устремліннями, хоча й не знаю, чим на це заслужив, і прагнутиму,