Читати книгу - "Хотин"

— Ну, з Богом, — прошепотів Микита і, піднявшись над травою, голосно запугикав:

— Пугу, пугу, пугу!

Від несподіванки на шляху заметушилися. Хижо клацнули курки пістолів і заспівали леза шабель. Але за мить уже долетів відзив на старовинне козацьке гасло:

— Пугу, пугу!

Микита з полегшенням зітхнув і продовжив установлену часом формулу:

— Козак з лугу!

— А з якого лугу — чи з Великого, чи з Малого? — почув у відповідь.

— З Великого!

— Як з Великого, то йди до кругу! Скільки вас там?

— Троє.

— Виїздіть на шлях!

Торкнули коней і виїхали на шлях перед дозорцями. Тепер сумнівів не могло бути — перед ними стояли запорожці. Друзі поховали зброю.

— Хто такі? — уже спокійно запитав старший.

— Переяславці, а ти що, Мисюро, не признаєш?

Опасистий Мисюра придивився.

— Непийпиво! — зрадів він. — Ну то з тобою Горбоніс та Кульбаба, можна й не гадати!

— Яким вітром?

— Попутним.

Мисюра повернувся до запорожців, що стали позаду.

— Поїхали, — а Микиту запитав:

— Ви з нами чи до коша?

— До коша. Треба кошовому показатися.

— Ну дивись, а то в нас, он, Конопля такі байки розповідає, з кульбаки впадеш!

— А! Ну, це він вміє! — протягнув Микита.

Не прощаючись, дозорці поїхали вперед, а Микита, Максим та Андрій залишилися чекати загін, що його перед цим обігнали. Спішившись, пустили коней на пашу — у дорозі доводилося використовувати кожну зручну для цього мить. Через чверть години вдалині з'явились темні ряди війська. Небо стрімко сіріло, розмежовуючи день і ніч.

Попереду, за хорунжим із військовою хоругвою і бунчужним з бунчуком, верхи на буланому коні їхав кошовий отаман Семен Шило. Не старий ще, але з рано посивілими вусами, середнього зросту й сухорлявої статури. Навіть у ранішніх сутінках можна було помітити бронзовий загар, що вкривав відкрите, з правильними рисами, обличчя. Побачивши Микиту, кошовий махнув до нього рукою. Микита обернувся до друзів.

— Давайте, братчики, їдьте до курінного. Я зараз…

Він порівнявся з кошовим і поїхав поруч. З повагою мовчав, доки Шило сам не почав розмову.

— Хто з тобою, Микито? — запитав той після коротких привітань.

— Андрій Кульбаба та Максим Горбоніс.

— Де вас чорти носять?

— У степу були, полювали…

— Гармат що, не чули?

— Де ти їх у біса почуєш… Аж до Савур-могили добігли.

— Занесло ж вас! Я вже почав непокоїтися. Хвилон Беркут, курінний ваш, уже плечима знизує: нема Микити. Думав уже, що на татар напались.

— Не напались… Але набридло у курені воші бити, жиру наїдати. На волю тягне, у степи!.. А в мене як серце чуло. Покинув їх, повернувся на Базавлук, а там вас уже катма. Три дні наздоганяли.

Кошовий зітхнув.

— Ех, Микито, часом і сам би все покинув — та у плавні чи у степи… Та де там!

У голосі кошового Микита відчув сум. Вони як старі товариші були близькі один одному, і Микита, як ніхто інший, бачив у кошовому такого, як сам, лише відміченого довірою товариства за свої здібності, військовий талант і щастя.

— Розумію, — коротко кинув він.

— Знаєш, куди йдемо?

— Казали, у Хотин, на турків, а що і як…

— На них, на турків. Славна буде робота. Цей раз Осман зібрав усе, що міг.

— Багато?

— Щось із двісті п'ятдесят тисяч разом із татарами.

Микита здивовано підняв брови.

— Нічого собі!

— То ж бо й воно. А ляхи закрутилися! Ти би бачив, що на Раді у Сухій Діброві робилось. Я, як Собеського слухав, думав, що геть пташиного молока пообіцяє. І права тобі шляхетські, і реєстр у сорок тисяч. Нам, на Низу, це до одного місця, а реєстровці вуха розвішали! Але не всі. Бородавка, той молодець, як є, так в очі! І гонор їх десь подівся!

— Ти бачиш!

— А що будуть робити? Ще в середині липня вивідники доповідали, що у турків лише гармат двісті шістдесят! Турків сімдесят п'ять тисяч та арабів, черкесів, друзів з бедуїнами тридцять тисяч. А ще сорок сім тисяч болгар, греків та казна-кого. Яничар десять тисяч, сипахів зо п'ять! Ти таку силу можеш уявити?

— Важно! — тільки й мовив Микита.

— Отож-то й воно! А Ходкевич, знаєш, скільки назбирав? Тридцять сім тисяч! Сміх! Та їм би Бородавці руки цілувати, який там уже гонор… А ще Джанібек-Ґірей із Кантеміром тисяч п'ятдесят татар Османові приведуть!

— На Січі казали, що Сагайдачний у свою гру грає. До Варшави подався.

— Чув. Але то їхні справи. Наше діло слухати наказів гетьмана, а якого… Хоча я особисто вважаю, що булава в Яцька довго не затримається.

— Чому?

— Сагайдак йому не подарує минулорічної Ради, коли його скинули. Тоді Бородавка до цього руки доклав… А головне, ляхи! От хто зараз у козацькому війську керує після Роставиці. А вони Яцька не хочуть. Занадто вільно себе почуває. Їм Сагайдачний краще імпонує.

— Але Бородавка з голоти, його військо підтримує.

Кошовий посміхнувся самими очима.

— Це не Низ, Микито. Хоча звуться вони Військом Запорізьким, та… Там не так, як у нас. Там дещо інші вітри віють. І лях там вплив має, хоч на перший погляд і не видно.

Деякий час їхали мовчки. Навкруги вже блищав щирими росами світанок, а смужку неба позаду перекреслив багрянець нового сонячного дня. На бірюзових просторах неба не було ні хмарини.

— Гаразд, Микито, їдь до куреня. Та скажи там, щоби тихіше, матері їх лихо! Не запорожці ідуть, а баби на ярмарок.

Микита притримав коня і незабаром приєднався до переяславців. Знявши шапку, привітався з курінним, далі почув кілька привітань, махнув головою у відповідь. Перекинувся кількома словами з балакучим Товкачем і замовк. Тримав коня кроком серед інших комонних, мов і не було кількох останніх днів, а він уже досить давно отак подорожує серед своєї козацької родини.

З голови не йшла розмова з кошовим. Семен, здається, щиро зрадів йому. Розмовляв як з рівним. А хіба воно не так? І Микита пригадав, як ось такого самого літнього сонячного ранку, який відсунувся у часі вже на двадцять із лишком літ, стояли вони з Семеном біля Січової брами і глипали здивованими очима на пишне свято життя, що розкрилося перед ними після сотень верст диких безлюдних степів. Базавлук, тоді ще зовсім молодий, усе ще добудовувався. Власне, не сам острів, а фортеця, яка отримала його назву. Стукотіли сокири у передмісті, зводячи все нові й нові кузні, крамниці, млини, рудні, шинки і ще біс його знає що з потрібного козацькій столиці. Чорніли