Читати книгу - "Том 12"

Я, не отримавши Ваших «листищів» (найкраще, якби Ви знов прислали мені їх), не розумію гаразд, що там могло бути такого, за що б я могла образитись. У всякім разі запевняю Вас, що я не образилась би так, щоб замовкнути, а таки б обізвалась, бо коли Ви в чому несправедливо мене образили, то, значить, то було б непорозуміння, а я, Ви знаєте, не можу допустити між нами непорозумінь; якби ж Ви за що «поділом» вилаяли мене, то за що і ображатись?

Коли Ви ремствуєте на мене, що справа з дядьковою спадщиною не так іде, як би слід, то що ж я на те пораджу? Адже я казала дядині свою думку про віддавання дядькових паперів до Тов[ариства] (думку негативну), але ж не від мене залежить, віддати чи ні, і коли вона таки віддала, так що ж я можу зробити? Так само і про всі Ваші оправдання я їй, скільки могла, написала, і не моя вина, що вона заборонила мені писати їй виразно, а казала писати умовленими фразами, в які далеко не все можна було умістити, — може, вона не все зрозуміла, так в тім винна її конспіративність і моя незвичка до «езоповської мови».

Ви ж знаєте, що я не тільки не «вбивала клинів» між Вами і дядиною, але, навпаки, рада б їх витягти своїми руками, коли б тільки сила та зручність. І мене, і мою сестру (знайому Вашу) болить дуже, що дядина не знайшла способу порозумітися з Вами без помочі різних третіх осіб, та що ж можна зробити? Скажіть, я рада помогти, аби знала як.

^ 3 фольклорними матеріалами мій проект такий: коли вже таке сплелося з усіх сторін недовір’я, то може б, для всіх було вигідніше назначити над фольк[лорними! матеріалами] якого куратора, зовсім стороннього всім партіям, що мав би тримати у себе ті матеріали, давати їх Вам частками для використання, а Ви б, в міру використання, вертали б їх знов йому. Се,' звісно, марудно, і далеко простіше було б дати їх просто Вам, та що ж, коли Вас гризуть і скубуть, то треба якось з тим рахуватись. Той куратор мав би бути заступником родини Др[агоманова], і папери, таким способом, лишились би в тій родині, не переходячи в руки жадних товариств. На такого куратора я б радила мого товариша і побратима в Празі (звісно, коли він згодиться), бо чоловік львівським «раздорам» сторонній, а родині Д[рагоманова] прихильний і мав її довір’я.

За місяць, може, приїде сюди Ліда — Міка хворий на наслідки тяжкої скарлатини, і лікарі шлють сюди — я можу попросити її взяти з собою ті матеріали і вже сама пошлю їх, кому врадите, а дещо, коли тямитиму, може, і сама зможу спорудити? Списатись про це все, я гадаю, Вам ближче, бо з Праги і з Києва ближче до Львова, ніж до Сан-Ремо. Коли хочете, я можу написати до дядини листа в сій справі, а Ви знайдіть спосіб доручити його їй не поштою, хоч не знаю, чому б Вам не написати до неї. Я б написала і тепер, та, може, мій проект Ви відкинете, то й лист тоді не здасться, а я мушу тепер, надто сей тиждень, економізувати силу й час, бо маю масу наглої роботи і листів, а здоров’я, як на те, погіршало, і я починаю чути велику втому, а се мені зовсім не рекомендується. Поки і я, і Ліда будемо тут, то можна й так: ми посилатимемо Вам частки матеріалу, а Ви їх в міру використання посилатимете Іванові в С[офію]; призначіть, якими ратами (чи порціями) маємо їх посилати, через які періоди часу і що, власне, та в якому порядку Вам потрібне (щоб не було задержки і гаяння часу). Все ж до літа, хоч би й з кураторами не вийшло нічого, буде хоч що-небудь зроблене, а там я, на поворіт звідси, вступлю до Вас, врадимо щось виразне, і я вже буду агітувати коло дядини, щоб якось забезпечити сю справу. Коли ж врадиться щось певне до мого повороту звідси, то я можу і сама привезти матеріали, кому буде призначено.

Більш, тим часом, я, далебі, не знаю, що порадити. Напишіть, як Ви на мою пораду дивитесь, то я зараз же пороблю «відповідні кроки».

Знаєте, хоч воно сумно, отой весь хаос нещирості земляків, про який Ви пишете, та мене він не так уже вражає, може, тим, що мені ті всі люди досить далекі, а найбільше тим, що я собі думаю: все минеться, одна правда зостанеться. По дядькові лишилось стільки писаної і друкованої правди, що її ніякі професорські навмисні помилки не затруть. Якщо справді «культ Др[агомапова]» став уже такий міцний, так можна усім тим «тонким політикам» сказати: не трать, куме, сили, спускайся на дно.

А Вашу замітку чому не спробуєте дати до «Мол[одої] Укр[аїни]»? Я гадаю, там би надрукували.

Ну, простіть, не гнівайтесь, коли й є за що, на мене та. напишіть хутенько, а я, далебі, відповідатиму точно. Ваші листи взагалі ховаю і привезу Вам всі.

Л. У

8. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

23 січня 1903 р. Сан-Ремо 23/1 1903

Giglio mio!

Спасибі за «настоящого» листа. А чого-то Ліль захрип? Ей! Правда, ліпше, що ти не їхала нікуди на свята, тільки не треба ж і в Петербурзі «передавати куті меду» з роботою. Giglio мусить набиратися сили, а не розтрачувати, адже учіння то l’antichambre de la vie г. Я маюся нічого собі, тільки часом нерви гризуть і не дають спати. Знайди в Петербурзі «Киевскую старину» N° 9, 10, 11, прочитай «В поисках новой красоти», — я тепер огризаюсь на запічки сеї статті, бо вони мене обурили не тільки з особистого погляду. Через те пишу якнайменше листів, щоб не томитись. Не можу сказати, щоб полеміка впливала на нерви корисно, але «з’їсти і облизнутись» ще некорисніше і для нервів, і для всього. Що вже! «Назвался груздем, полезай в кузов!» Коли тьотя Саша ще з тобою, поцілуй її, я їй напишу, як управлюся з халепою. Твоїм товаришкам мій привіт. Васі е saluti al Giglio d’oro г. Дивуюсь, чом квітки не дійшли. Невже вкрадено?

Л.

9. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

24 січня 1903 р. Сан-Ремо