Читати книгу - "Все, що я хотіла сьогодні…"

Треба йти далі.

На стежці лежала старанно видзьобана шкаралупа.

Варто було б облишити дурні думки про цю кляту «котушку» і повернутися додому.

Тим більше що Вадим, певно, вже поглядає на годинника і весь час телефонує з роботи. Мене завжди це непокоїло. З першого ж дня нашого шлюбу. А до того я не помічала, що він — ревнивий.

Спочатку це мені навіть подобалось, адже всі казали: ревнує — значить любить. Це була аксіома, доки одна тітка, набагато старша за мене, виголосила іншу, з якою мені важко було погодитись. «Ревнує, - сказала вона, — значить зраджує! - І з упевненістю додала, помітивши, що мої очі полізли на лоба: — Перевірено впродовж сторіч!»

Загалом, Вадим людина непогана, тільки нервова, бо така в нього робота — він служить у банку, його робота пов'язана із цифрами, а це для мене «темний ліс». Дуже відповідальна робота.

До того ж у дитинстві він багато разів перебував під наркозом — то йому оперували апендицит, то витягали якийсь дрючок із стегна, на який він наштрикнувся, то ще щось. А це, як казала свекруха, дуже впливає на нервову систему. Взагалі-то він не гірший за інших.

Хіба що…

Хіба що часом я казала собі: «Я більше не можу…», — а потім, на ранок, знову могла. Адже, як я вже казала, була надто боязкою. Хоча це «не можу» ставалося все частіше і частіше. А головне — ніхто навіть не здогадувався, що я дійсно «не можу». Всі вважали, що в нас усе добре. Все, як у всіх.

Ну от, наприклад, сидимо ми в гостях…

За столом купа різних людей і, як на гріх, уся увага прикута до мене. Я не пам'ятаю, чи згадувала, що працюю в перукарні? Тобто не просто в перукарні, а в салоні мережі «Десанж», тому, якому у Франції надає перевагу Катрін Деньов.

Я майстер вищого розряду, вчилась у мадам Петиції, що приїздила до нашого міста відбирати собі учениць. Якраз того дня, коли нас запросили на іменини Вадимового співробітника, мадам Петиція відбула до Парижа, а на стіні, біля мого робочого місця, було урочисто вивішено диплом, вище за який може бути хіба що який-небудь «Оскар» у галузі перукарського мистецтва.

Звісно, всі розпитували мене про мадам Летицію, про зйомки на телебаченні, про конкурс, на якому я перемогла двісті своїх суперниць. Я залюбки розповідала. Вадим лагідно посміхався, гордовито оглядав публіку, мовляв — ось така вона, моя маленька дружина!

Розпитування затяглися. Не зупинив навіть четвертий тост. І посмішка Вадима стала якоюсь звуженою, мов за губами він міцно зціплював зуби.

Потім із цією посмішкою він сів до мене напівобертом, відгородивши мене від лівого краю стола, з якого й лунали зацікавлені голоси. Щойно я побачила цю посмішку перед собою — самі лише стиснуті й розтягнуті губи, які замикали в роті щось страшне, щось неймовірно страшне, схоже на жало, — як моє тіло вмить вкрилося тонким крижаним панциром. Я вже знала, що може бути далі. Але щоразу не знала, що саме: варіантів було безліч. Вадим — великий вигадник…

Так от.

Посміхаючись і турботливо підкладаючи мені на тарілку салат (руки його тремтіли від того, що було замкнене за стисненими вустами), ледь помітно розтуливши цю вузьку посмішку, він промовив: «Сука…»

Тієї миті я не могла припинити відповідати на запитання люб'язного пана в тоненьких окулярах і продовжувала говорити, але крижаний панцир на мені поважчав і став нестерпно холодним, а Вадим знову ледь чутно промовив: «Ну-ну…»

І в цьому нестерпному «ну-ну» було все, що станеться далі, щойно ми вийдемо за поріг цієї привітної квартири…

Потім, коли увага товариства перемкнулася на щось інше, він так само нечутно говорив до мене короткими уривчастими словосполученнями, знаючи, що я ніяк не зможу на них відреагувати.

Навіть заплакати не зможу.

Він знав, що я добре вихована і не дозволю собі таких емоцій у чужій присутності. Збоку це мало вигляд розмови закоханої пари, щось на кшталт: «Сонечко, тобі покласти рибки?» — «Ні, зайчику, поклади собі, а мені налий водички…» — «Добре, маленька…» Уті-путі-сю-сю-сю…

Я посміхалася людям, невимушено наливала собі мінеральну воду, поправляла зачіску, аби тільки не плакати…

Аби тільки не плакати.

Потім, коли почалися танці, я вислизнула до коридору, тихо прочинила двері й швидко-швидко побігла сходами.

Він одразу вискочив за мною і почав гукати. Я побігла дужче і вирвалася на вулицю — в ніч, у темну ніч на околиці, куди краще було б викликати таксі. Але я бігла і відчувала, що з кожним кроком стаю вільнішою і вільнішою, а в голові складалася ця фраза: «Все! Я більше не можу!» — і знала, що на ранок буде все так, як і було.

Що ЗМОЖУ і БУДУ.

Адже…

Ну, я вже казала — надто боялася будь-яких змін. А ще в мені надто розвинене відчуття боргу і почуття обов'язку. Я не можу покинути людину лише через те, що вона надто нервова.

Ну, от такий випадок…

А було й багато інших. Хоча, як я вже казала, Вадим — чудова і розумна людина, респектабельний чоловік, якого ще пошукати! Мені заздрять. Це я знаю напевне.

Взагалі, я дуже люблю любити. Можливо, я невірно висловлююсь, але це саме так.

Я люблю любити.

Останнім часом, коли це відчуття почало поволі зникати, я розбурхувала його, мов каламутну застійну воду, аби надати їй руху та свіжості тим, що уявляла, ніби Вадим помер. Тоді в мене з очей котилися сльози і я засинала, заспокоєна тим, що на дні болота, під шарами густого моху є ця вода — свіжа і рухлива. Вона є, отже, варто жити далі.

Щоправда, була ще одна вправа для почуттів — адже почуття варто тренувати. Принаймні, таким як я, що час від часу відчувають на собі цей крижаний панцир…

А вправа була такою: я уявляла, що відкриваю поштову скриньку, а звідти випадає лист із незнайомим почерком, я розкриваю його і читаю: «Одного дня на березі моря янгола побачив я…» До речі, саме так починався лист одного хлопчика, що жив у нашому будинку і поїхав кудись в інше місто, так ніколи зі мною і не заговоривши, — лишив тільки цей лист, перший рядок якого я пам'ятаю досить добре. Більше нічого не збереглося в пам'яті, адже тоді я розлютилась і викинула той папірець.

А потім сама вигадувала його продовження