Читати книгу - "Все, що я хотіла сьогодні…"

Я сказала, що мені пора.

Сказала так упевнено і чітко, що він розгубився.

День добігав кінця. Я попросила викликати таксі.

І назвала адресу — за два квартали від свого будинку.

І більше ні про що не хотіла говорити.

Ми їхали крізь ніч, крізь залите вогнями місто. Воно було таке гарне…

Я завжди була в ньому — із тобою. Як я могла думати, що блукаю по ньому сама?!

Ось там, на гірці, під парасольками, ми любимо пити пиво — влітку, а взимку обов'язково приїжджаємо під засніжені дерева відкоркувати пляшку шампанського. А потім йдемо вечеряти о-о-он в той ресторанчик внизу. На воді. Там грає наш знайомий піаніст. Ми ніколи не їмо, коли він грає…

Потім ми їдемо в цей мотель — і сувора тітка мовчки дає нам ключі від нашого номера. Вона заздрить нам. Вона вважає, що ми — дивна пара: так давно разом.

Так давно ми разом, що я можу продовжити будь-яке твоє речення, а ти можеш продовжити моє.

…Знаєш, як кохаються равлики…

Вони склеюються…

Ми за давньою звичкою любимо їздити в тролейбусі певного номера, бо там ми склеїлися вперше — так, що не розліпити. Навіть тепер…

Ми гуляємо парком і лягаємо в листя — восени і в сніг — коли він є. Ми мовчимо чи говоримо — це не має значення.

У нас на одній полиці стоять дві старі схожі книжки, в яких вицвілим зеленим кольором через один рядок підкреслено: «…слухай, я говорю лише для тебе, і не кажи нікому. Мага, заготовкою був я, а ти тріпотіла, чиста і вільна, як полум'я, а ще як ріка ртуті, як перший спів пташок, що зустрічають схід сонця, і як приємно сказати це тобі словами, які ти так любила, вважаючи, що вони існують лише у віршах і що у нас є на них право. Де ти будеш тепер, де будемо тепер ми обоє, дві маленькі точки в незрозумілому всесвіті…» — і ми досі вважаємо, що посеред інтелектуальних словесних вправ і справ, котрі на перший погляд здаються такими важливими, що серед них соромно бути сентиментальними, — вони як сигнал до капітуляції перед цими вправами і справами на користь двох точок, які могли б ніколи не зійтись ані в часі, ані в одній площині.

Я не уявляю, як могла так надовго законсервувати в собі все, що на початку було найголовнішим: відчуття безпідставного щастя, яке обов'язково саме знайде свою причину — зловить її, як велику срібну рибину, і викине до твоїх ніг. Без жодного зусилля з твого боку. Крім одного: завжди нести його в собі. Як полум'я, а часом — як хрест. Як я могла…

Це, певно, була не я!

Це була не я — і я: Ія.

«Твоє ім'я, як вітер…»

Господи! Я не спитала, як тебе звуть!

23 години 30 хвилин

Таксі в'їхало в чужий порожній двір.

— О котрій тебе завтра тут чекати?

— Не знаю… О шостій… О сьомій…

— Я буду тут о п'ятій. Чекатиму на тебе з речами чи без речей. Байдуже. Так?

— Так… так о п'ятій… з речами чи без речей… байдуже… Не йди за мною.

До завтра!

— Щось не так! Я не хочу тебе відпускати…

Я сказала, щоб він їхав, вискочила з авто і помчала в перший-ліпший під'їзд, вбігла на третій поверх — всі лампочки були розбиті — я заховалася в куток і визирнула у вікно.

Він стояв біля таксі, палив і дивився вгору. Одна хвилина, дві, три…

Це тривало вічність.

Не йди за мною, тільки не йди.

Він зробив крок вперед. Потім сів у машину.

Таксі виїхало з двору.

Я вискочила і побігла на трасу, встигла на останню маршрутку і проїхала кілька зупинок.

00 годин 00 хвилин

Відчинила двері.

Блимання телевізора. Тінь у кріслі з розкинутими ногами у спортивних штанях.

Мені скрізь було гаряче — крига щезла назавжди.

— Ти що, п'яна?!

Похитала головою.

— Де ти тинялася? Чому не взяла мобілку?!

Мовчки витягла з кишені зібгану довідку.

— Що це — перепустка в дурдом?

Вихопив із рук, увімкнув світло, втупився.

— Де це ти взяла?

— У лікарні. Після обстеження…

— Ну і що?

— Як — що? Читай уважно: я скоро помру.

— Що?… Дурна! Яка ж ти дурна! Чому ти така дурна? Ти хто? — М. М.! A тут «H. H.»! Ініціали не твої! І рік народження…

Я вихопила довідку і ясно побачила те, про що він говорив: ініціали були не мої. І рік народження… Просто вісімка була не вісімкою, а закрученою шісткою — «1961»…

— Так де ти була?!

Я мовчки пішла на темну кухню. Притулилася долонями і щокою до вікна — так мені було гаряче.

Тінь стояла на порозі кухні й чекала на відповідь.

Це була лише тінь… Я посміхнулась.

— Все відбулося, — сказала я. — Все, що я хотіла сьогодні…

Жовтень — січень,

2007–2008 рр.