Читати книгу - "Джури козака Швайки"

- Дурний ти, хлопче, - сказав нарешті. - А я тобі гарне діло пропоную. Бо шаную рід твій і прадідів твоїх. Вони з моїми разом стояли під Синіми Водами. У якій битві вистояли! Трьох ханів прогнали з нашої землі. А чого прогнали? Бо пліч-о-пліч стояли. І дід твій Митро разом з моїм пшеницю грекам возили… А тепер ти на мене звіром зиркаєш. Гадаєш, не знаю чому? Бо в мене он…- пан повів рукою по світлиці, - всього вдосталь, а в тебе - стара свитка і шапка в дірках. Ото і всього. То ж я тобі діло пропоную, а ти…

- Негарне це діло, пане. Одна справа - стежити за татарами, і зовсім інша - за своїм братом. І потім - пан переяславський староста дозволяє козакувати всім, хто того забажає.

При згадці про переяславського старосту пан Кобильський ніби аж на зріст поменшав. Бо хоч і сам був старостою, проте лише канівецьким. А канівецька земля була часткою переяславської. І цей обідраний впертюх, цей лайдак ходить у переяславського старости в улюбленцях. Носиться той з ним як з писаною торбою. Ще б пак - кращий вивідник землі переяславської!

А що, коли цей обідранець Швайка донесе до вух переяславського старости його, пана Кобильського, слова? Михайло Масло - людина гарячкувата, не встигнеш і озирнутися, як перестанеш бути паном. Тому якомога спокійніше пан Кобильський додав:

- Та я що? Я ж не проти здобичництва. А кажу про десяту частку, яку той здобичник має сплачувати. А хто перевірить, яка вона? Може, десята, а може, й сота. От я тобі й кажу: дай мені знати, хто де промишляє. А далі - то вже не твоя справа. І тебе не обділю. Бо ж сам поглянь, у чому ходиш. Ну то як?

- Ні, пане. Те, що ви називаєте поміччю, я називаю зрадою.

- Зрадою?! - заревів пан Кобильський. - Це ти мені кажеш? Ти нігтя мого не вартий!

Він вихопив шаблю, що була при поясі, і замахнувся на гостя. Проте той уже чекав цього. Зблиснули дві блискавки, почувся дзенькіт криці, а через мить шабля пана Кобильського вирвалася з рук.

- Заспокойтеся, пане, - посміхнувся Швайка. - Я скажу вам лише те, що мушу сказати: готуйтеся до татарського нападу. А про все інше - я вас не чув і ви мене не бачили.

Він круто повернувся і вийшов із світлиці.

- Пся крев! - лайнувся пан Кобильський. - Бидло, лайдак! Ну, стривай… - І визирнув у вікно: - Тишкевича! Швидше!

За якусь хвилину перед ним стояв опасистий молодик з чіпкими очицями.

- Слухаю ясновельможного пана, - догідливо сказав він.

Пан Кобильський ще й досі не міг заспокоїтися.

- Бидло, - повторював він, бігаючи по світлиці. Нараз зупинився перед Тишкевичем і запитав:

- Чув?

- Що, прошу пана? - здивувався той, ніби й не стояв хвилину тому під дверима і не вслухався в кожне слово. - Що пан має на увазі?

Пан Кобильський полегшено зітхнув.

- Та то я так… Ти запам’ятав того хлопа, який тільки-но вийшов?

- Еге ж, вашмосць! Бридке бидло, так і проситься на палю!

- На палю не треба, а… куди він подався?

- Схоже, у бік Воронівки, проше пана.

- Ага… Мабуть, за Сулу зібрався. То ти от що… На палю, кажу, не треба, а… - він провів ребром долоні по горлянці. - Тільки не тут, а десь подалі. Зрозумів?

- Зрозумів, ваша вельможність! - виструнчився Тишкевич. - Перехопимо під Мохначем. Він дорогою - а ми навпростець!

- Під Мохначем - то й під Мохначем. Тільки візьми жовнірів зо п’ять, бо то такий хлоп, що просто так до рук не дасться.

- Не турбуйтеся, вашмосць!

Тишкевич крутнувся біля порогу і щез, мовби його й не було. А за хвилину знадвору пролунав шалений дріб копит…

Швайка без поспіху їхав лісовою дорогою. Він ще й дотепер клекотав гнівом. Ну й негідник цей пан Кобильський, ну й глитай! Мало того, що свої села обдирав, мов липку, так ще й хлопців козаків йому видавай! І як же хитро повів: наші предки давали відкоша татарам, то ж і ми повинні триматися разом. Ти, Пилипе, видавай хлопців, а я їх грабуватиму!

Швайка не втримався і сплюнув убік. Найгірше було те, що їхні прадіди таки й справді разом билися під Синіми Водами майже сто тридцять років тому, а діди возили морем українську пшеницю від Очакова та Коцюбієва аж у грецькі краї. А от батьки розійшлися. Батько цього Кобильського, тоді ще Семко Кобильчак, подався до Литви чи Польщі і повернувся звідтіля вже паном, з грамотою на кілька селищ. І син його шляхом пішов…

А він, Пилип, свого батька майже не пам’ятає. Загинув батько. Не змогли татари вибити його з хати, то спалили разом з нею. Швайка все це бачив на власні очі, бо встиг сховатися в болоті. Он там його хата була, за воронівською кам’яною горою. Була та загула. І тепер його хатою став увесь білий світ - від Канева до Кафи, від Переяслава до Хаджибея…

Зненацька швидше відчув, ніж зауважив попереду чиюсь присутність. Завмер і довго наслухав глупу ніч. Очі майже нічого не бачили, а серце підказувало: є щось. Шкода, не взяв з собою вірного Барвінка. Гадав, що на своїй землі небезпеки для нього немає. Що ж, це йому наука на майбутнє…

Швайка звернув у нетрі і спішився. Тримаючи Вітрика на поводі, обережно рушив паралельно до лісової дороги. Через сотню кроків почув, як тріснула гілка під чиїмись ногами. Очі, що призвичаїлися бачити дещо і в такій темряві, розгледіли край дороги кілька кінних постатей. Рука мимоволі потяглася до лука. Що потрібно цим нічним зайдам, на кого вони чатують?

Один із них тихо кашлянув у рукав. Тоді сказав:

- Щось ніби їхало. Чи, може, здалося?

І знову мовчанка. Довга, тривожна.

- Де ж той клятий Швайка? - знову подав голос той, хто кашлянув. - Може, подався іншою дорогою?

- Помовч, - порадив інший і цвикнув зубом.

- І чого це наш пан на нього так з’ївся? - запитав третій.

- Заткніть пащеки, пся крев! - сердито прошипів той, хто перед цим цвикнув зубом. - І ні пари з вуст, бо коли не порішимо того хлопа, то краще панові на очі не потикатися…

Швайка зціпив зуби. Он воно що! Не вибачив йому пан Кобильський, вирішив помститися. Що ж,