Читати книгу - "Україна — не Росія"

Частина нашого національного спадку створена на російській мові, і це, зрозуміло, кидає виклик нашим національним почуттям. Зрозуміло, ми не можемо відректися від оповідань та щоденників Тараса Шевченка, від безлічі праць наших видатних істориків, етнографів, письменників, публіцистів, політиків, мислителей. Втім, постає питання: де і як провести межу? І ще більш складне питання: за якими критеріями визначити ту галузь культури, яка являє собою, образно кажучи, кондомініум, тобто знаходиться у спільному російсько-українському володінні? Не можу пройти повз цю надзвичайно важливу тему.

Як і належить цивілізованій державі, ми виключили з паспортів графу «національність». Що це означає на практиці? Те, що Україна взяла курс на формування на своїй національній території українського народу як поліетнічної та полімовної громадянської нації. Коли етнічна належність громадян більше не закріплюється казенним документом з фіолетовою печаткою, самоототожнення кожної людини зрештою стає його особистою, а якщо хочете — інтимною справою. Але люди, що живуть на межі двох культур, не завжди можуть передбачити етнічний вибір навіть щодо власних нащадків. Великий вчений, засновник нашої Академії наук Володимир Іванович Вернадський, що родом з Києва, дивувався на своїх дітей: дочка щира українка, що близько до серця бере український біль, українську мрію та надію; син — великорос аж до самих кісток, Україною цікавиться лише й виключно як історик.

Всім нам відомо, на грані яких саме культур живе переважна більшість громадян України. І за таких умов відсутність графи «національність» бентежить деяких з них. Але поступово, я певен, вони зрозуміють, що відсутність обов’язково прив’язаної до кожної людини етикетки «національність» — це розумно і правильно. Особливо це стосується тих, хто повинен був би завжди відносити себе до «національних меншин» — навіть якщо серце та розум говорять такій людині: «Я з Україною! Я — українець». Чи не це передбачав Михайло Грушевський, підкреслюючи, коли говорив про національні меншини України, що національний такт і розуміння власних інтересів підкажуть їм, що вони повинні бути з Україною?

Певен, що саме так і буде, але хочу додати: не тільки такт та інтерес. Є ще магічна чарівність України. Вона прив’язує до моєї батьківщини людей, не пов’язаних з нею походженням, куди більш надійно, ніж будь-які гербові папери, через те, що давно сказано: «чуден Днепр при тихой погоде», і немає в світі ріки, що могла б з ним зрівнятися.

Втім, зрозуміло, що демократична Україна нікого не буде силувати у його культурному та етнічному виборі, а тим більше приневолювати до такого. Якщо людина лояльна до держави, громадянином якої є, то держава не має права вимагати від неї, аби вона поділяла також усю гаму громадянсько-патріотичних почуттів, яку відчувають ті її співгромадяни, для яких національне посідає перше місце. Не стане хоча б тому, що такі вимоги виходили б за межі законів і, перш за все, за межі Основного закону, Конституції. Ми не можемо та й не збираємось вимагати від громадян України, які належать до російської культури, щоб вони не співчували Росії, не пишалися б нею, не вболівали б за неї. Разом з тим давайте чесно скажемо собі: ідея самоототожнення виключає подвоєння етнічної свідомості. Роздвоєння свідомості — взагалі погана річ. Важкі випадки роздвоєння називають шизофренією. І якщо моя книга допоможе хоча б одній людині уникнути роздвоєння, то я вважатиму, що не даремно працював.

Останнім часом я кілька разів наштовхувався у пресі на одну й ту ж цитату — слова одного з «батьків» сучасної Італії графа Камілло Кавура. У 1861 році, після того, як процес об’єднання країни, до того часу поділеної, завершився, він сказав історичні слова: «Італію ми створили, тепер наше завдання — створити італійців». Будь-який афоризм, звичайно, згущує барви, і все ж не можна не помітити, що перед сучасною Україною постає схоже, з поправкою на «згущення», завдання.

Колись у збірці «Физики шутят» я прочитав таку фразу: «Если вы объяснили свою идею предельно внятно и доступно, какая-то часть аудитории, возможно, уловит тему вашего выступления». Я багато разів переконувався, що це не жарт, а цілком життєве спостереження. Його зовсім не слід так розуміти, що люди дурні. Навпаки, більшість людей сьогодні досить освічені та начитані. І це чудово. З фрази, яку я привів, швидше можна зробити висновок, що ваша аудиторія має чимало власних ідей і уявлень, хай не завжди впорядкованих, а тому ваші посилання до якихось фактів та істин можуть просто погано стикуватись із колом понять вашого слухача або читача.

Жартівливе спостереження невідомого фізика торкається насправді однієї дуже важливої проблеми — проблеми викладення матеріалу. Те, що явне для одного, може виявитися повною несподіванкою для іншого. Він, можливо, й погодиться з вами, але не раніше, ніж ви добре поясните. Але ви не пояснюєте те, що, на вашу думку, загальновідоме. До чого, наприклад, нагадувати, що Правобережна Україна на карті ліворуч від Дніпра, а Лівобережна — праворуч, це й так всім відомо. А якщо не всім?

Краще раз і назавжди сказати собі: речей самоочевидних для всіх і кожного не існує, а тому не соромтеся їх пояснювати. Перш за все — найголовніші і найважливіші для тебе ідеї. Краще повторитися, ніж породити нерозуміння. Твій читач або слухач швидше пробачить тобі десять банальностей, ніж одну дурницю. А за дурницю він вважатиме (по заслузі!) ту думку, яку ти не зміг йому добре пояснити.

Саме тому я розповідаю у своїй книзі про те, що може здатися загальновідомим. Вважаю, що про це треба говорити. Сьогодні більшості з нас просто необхідно визначити своє ставлення до багатьох простих тем та предметів. Або «позіціонуватися», з’явилося й таке слово. Час, уже час позіціонуватися у ставленні до речей, водночас і простих, і вкрай важливих. Такий час настав для України, такий час настав для мене особисто.

Тема «Україна — не Росія» зобов’язувала автора постійно звертатися до російської тематики, до російських реалій, говорити й розмірковувати про Росію, саме тому книгу можна назвати і дещо інакше: «Україна та Росія».

Ця книга написана українцем і з української точки зору, тому я не чекаю, що мої російські друзі будуть повністю з нею згодні. Втім, той, хто шукатиме на її сторінках щось антиросійське, марно витратить час. Так, Україна — не Росія, але це зовсім не привід, щоб погано ставитися до Росії. Принаймні — для мене.

Розділ перший. Занадто різні країни

Два обшири та два місцероположення

Нині, коли Україна та Росія роз’єдналися остаточно, наші