Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

— Безіле, я втомився стояти! — скрикнув раптом Доріан. — Я хочу вийти в сад. Тут така задуха!

— О, даруйте, друже мій! За роботою я забуваю про все… Але ви ніколи не позували так гарно. Ви навіть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув, — напівстулені уста і яскравість в очах… Не знаю, що Гаррі казав вам, але, безперечно, це він викликав у вас такий прегарний вираз. Він, певно, наговорив вам компліментів? Не беріть на віру його слів.

— Ні, ніяких компліментів мені він не говорив. Можливо, саме тому я й не вірю жодному його слову.

— Е ні, Доріане, ви добре знаєте, що повірили всім моїм словам, — заперечив лорд Генрі, мрійно дивлячись на нього своїми томливими очима. — Я, мабуть, теж вийду з вами в сад. Тут страшенно гаряче. Безіле, почастуй нас чимось холодненьким, бажано з полуничним соком…

— О, будь ласка, Гаррі. Подзвони лишень Паркерові, і я скажу йому, що подати. Я вийду в садок пізніше, бо ще маю докінчити задній план. Тільки не затримуй надто довго Доріана. У мене сьогодні так добре йде робота, як ніколи. Цей портрет має бути моїм шедевром. Та вже й тепер це шедевр.

Лорд Генрі вийшов у садок і побачив, як Доріан Ґрей, зануривши лице в прохолодне гроно бузкового цвіту, спрагло, наче вино, пив його аромат. Він підійшов до нього впритул і поклав руку йому на плече.

— Оце те, що треба, — упівголоса мовив лорд Генрі. — Бо ніщо не лікує душу так, як відчуття, і ніщо не лікує так відчуттів, як душа.

Юнак здригнувся і відступив. Він стояв простоволосий, листя розкуйовдило йому непокірні кучері й сплутало їх злотисті пасма. Очі в нього були перелякані — як у людини, зненацька розбудженої. Тонко виточені ніздрі тремтіли, якийсь прихований неспокій пробивався в трепеті ясно-червоних його уст.

— Так, — провадив далі лорд Генрі, — це велика таїна життя — лікувати душу відчуттями, а відчуття — душею. Ви надзвичайна людина, містере Ґрей. Ви знаєте більше, ніж вам здається, але менше, ніж хотіли б знати.

Доріан Ґрей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі. Навіть ці руки — прохолодні, білі й ніжні, мов квіти, — мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху. Чом це хтось сторонній мав відкрити йому його ж власну душу? Він знав Безіла Голворда вже не один місяць, але їхня приязнь зовсім не змінювала його. І ось раптом з’являється людина, що їй немовби судилося розкрити перед ним життєві таємниці… А втім, чого тут боятись? Він же не школяр чи дівчисько! Це смішно — лякатись.

— Сядьмо в затінку, — запропонував лорд Генрі. — ІІаркер уже приніс напої… Якщо ви будете довго на сонці, то зіпсуєте собі шкіру, і Безіл ніколи більше не захоче вас малювати. Засмага вам не пасуватиме.

— Та яке це має значення? — засміявся Доріан Ґрей, сідаючи на лавку в кінці саду.

— Для вас це надзвичайно важливо, містере Ґрей.

— Але чому?

— Та тому, що перед вами чудова юність, а юність — єдина річ у світі, яку варто мати!

— Я не відчуваю цього, лорде Генрі.

— Авжеж, ви не відчуваєте цього зараз. А коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя змарніє і вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами, а пристрасті своїм згубним вогнем висушать ваші уста, ви з жахом це відчуєте. Тепер куди б ви не пішли, ваш вигляд чарує всіх. Та хіба завжди так буде? У вас на диво прегарне обличчя, містере Ґрей. Не хмурте брів, — справді прегарне! А Краса — це прояв Генія, вона навіть вища за Генія, і то настільки, що це не потребує пояснення. Краса — одна з найбільших істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралущі, яку ми звемо місяцем. Краса — річ безсумнівна. їй дано божественне право на владарювання. Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли ви її втратите, ви не будете посміхатись!.. Іноді кажуть, що Краса — це просто тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Лише поверхові люди не можуть судити за зовнішністю. Справжня таїна життя — у видимім, а не в тім, що невидиме… Так, містере Ґрей, боги щедрі до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого! А коли мине ваша юність, а з нею і врода, — тоді ви раптом відкриєте, що час перемог промайнув, і надалі доведеться вдовольнятися перемогами настільки мізерними, що порівняно з минулим вони здаватимуться вам гіркішими, ніж поразки. Кожен місяць наближає вас до того жахливого майбутнього. Час — ревнивий, він зазіхає на ваші троянди й лілеї. Ваше лице пожовкне, щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати… О! Тож розкошуйте часом, допоки юні! Не легковажте золотою своєю порою, слухаючи занудних святош і вдосконалюючи безнадійних невдах, не кладіть своє життя заради неуків, нездар і нікчем, ідучи за хибними ідеями і нездоровими потягами нашої доби. Живіть своїм життям! Тим чудовим життям, що є у вас! Нічого не проминіть, шукайте всякчас нових вражень. І не бійтесь нічого. Новий гедонізм[11] — ось що потрібне нашому поколінню. Ви могли б стати його наочним символом. З такою зовнішністю — все у ваших руках! Але світ належить вам лише на короткий час… Я з першого погляду зрозумів, що ви зовсім несвідомі своєї сили й своїх можливостей. Багато чим ви вразили мене, і я відчув, що мушу допомогти вам пізнати самого себе. Я подумав, як це було б трагічно, коли б таке життя пропало намарно. Бо ж так швидко промайне ваша юність, так швидко!.. Звичайнісінькі лугові квіти в’януть, але розцвітають знову. Верболіз і наступного літа в червні ряхтітиме золотистим цвітом, як і тепер. За місяць ломиніс укриють пурпурові зорі, і рік у рік зелена сутінь його листя знов і знов іскрітиме