Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

О п’ятій годині я майже завжди вдома. Тільки сповістіть завчасу — я шкодував би, якби ми розминулись.

— Безіле! — скрикнув Доріан Ґрей. — Якщо лорд Генрі Воттон піде, я також піду. За роботою ви ніколи й уст не розтуляєте, а мені жах як набридає стояти

І увесь час мило посміхатися! Попросіть його залишитись — я так хочу!

— Зостанься, Генрі! Зроби таку ласку й Доріанові, і мені, — сказав Голворд, зосереджено дивлячись на картину. — Доріан каже правду — я ніколи сам не говорю, працюючи, і не слухаю, що кажуть інші, а це, мабуть, страшенно докучливо моїм бідолашним натурникам. Я прошу тебе, зостанься.

— А як же з тією особою, що чекає на мене в ресторані?

Художник засміявся:

— Не думаю, що це аж так важливо. Сідай, Гаррі. Ну, а тепер, Доріане, станьте на поміст і не дуже ворушіться. І не звертайте ніякої уваги на те, що говоритиме лорд Генрі. Він має вкрай поганий вплив на всіх своїх друзів, за винятком хіба що мене.

Доріан Ґрей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, котрий явно йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома — разючий контраст. І голос у лорда Генрі звучав так приємно!..

Трохи згодом Доріан Ґрей звернувся до нього:

— Ви справді маєте вкрай поганий вплив? Аж настільки поганий, як каже Безіл?

— Доброго впливу взагалі не існує, містере Ґрей. Будь-який вплив неморальний — неморальний з наукового погляду.

— Чому це?

— Тому що впливати на когось — означає віддавати комусь власну душу. Людина починає думати не своїми думками, палати не власними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи — коли припустити, що є така річ, як гріх, — запозичує. Людина перетворюється на відлуння чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя — розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство — ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самих себе. Вони забули найвищий з усіх обов’язків — обов’язок перед самим собою. Звичайно, вони доброчинні. Вони годують зголоднілих і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи і не мали її. Страх перед суспільством, яке є основою моралі, страх перед Богом, який є таїною релігії, — ось що владарює нами. А проте…

— Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трошки праворуч, — сказав художник. Поринувши в роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого виразу в юнака на обличчі.

— А проте, — низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граційними жестами, притаманними йому ще з Ітона[9], — я певен, що якби кожна людина могла жити повноцінним життям, даючи волю кожному почуттю, вираз кожній думці і втілюючи кожну мрію, — тоді, я певен, світ відчув би такий свіжий і дужий порив радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя і повернулись би до еллінського ідеалу[10], а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою жертовність. Кожен імпульс, який ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і труїть нас. А згрішивши, ми позбавляємося тяжіння до гріха, бо, чинячи гріх, людина тим самим очищується. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси — піддатись їй. А надумаєш опиратися спокусі — то душу томитиме потяг до того, що ви самі собі заборонили, ти знемагатимеш від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили розпусними й злочинними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людських мізках. І так само слушно, що й найбільші гріхи світу чиняться в людських мізках, і тільки там. Та й ви самі ж, містере Ґрей — і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності, — не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних марень, сама лише згадка про які може спопелити вам щоки соромом…

— Зачекайте! Зачекайте! — затинаючись, пробелькотів Доріан Ґрей. — Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. Якась відповідь на ваші слова має бути, але я не можу знайти її. Не говоріть більше! Дайте мені подумати… Чи ні — краще, мабуть, не думати про це…

Хвилин з десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалось, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті кількаро слів, що Безілів друг повів йому, — слів умисне парадоксальних, одначе сказаних безумовно просто так, випадково, — торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він відчував, як вона тріпотіла й вібрувала в ньому поривчастими поштовхами.

Так зворушувала й бентежила його музика. Однак вплив музики не такий виразний… Вона-бо творить у людині не новий світ, а радше новий хаос. А тут — слова! Самі слова! Але які моторошні! Які ясні, промовисті, жорстокі! Від них не втечеш. І до того ж — які в них невловні чари! Слова ці, здавалося, надають відчутної форми туманним маренням, і бринить у них своя музика, така ж солодка, як у віоли чи лютні. Самі слова! Та чи ж є що-небудь реальніше за слова?

То правда: в його ранній юності бувало таке, чого він не міг зрозуміти. Але зараз він зрозумів усе! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здалося, що він іде крізь полум’я… І чому він не відчував цього досі?

З ледь помітним усміхом лорд Генрі стежив за юнаком. Він добре знав, коли треба помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість, і він сам був вражений несподіваною дією своїх слів. Йому пригадалася книжка, що її він прочитав у шістнадцятирічному віці, — вона відкрила перед ним чимало невідомого раніше, і йому кортіло знати, чи й Доріан Ґрей переживає в цю мить щось подібне. Він пустив стрілу просто так, навмання. Невже вона влучила в ціль?.. Але ж який чарівний цей юнак!

Голворд працював натхненно, як завжди, сміливими мазками, з тією справжньою витонченістю й досконалістю, яка — в усякому разі в мистецтві — завжди