Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

— Та замовкніть нарешті!

Олексій Іванович натягнув рукавички й приступив до процедури. Зробив розтин грудної клітки чоловіка й вийняв звідти змучене серце.

— Бачите, серце є! — спробував пожартувати головлікар. — Записуйте!

І почав говорити завчені фрази протоколу розтину.

— Не спішіться так, я не встигаю! — попросив старий.

— Я не збираюся тут сидіти до ночі!

— А ви не припускаєте думки, що душі небіжчиків спостерігають за вами й чують, як ви непоштиво говорите про смерть?

— Душі нема. Бога нема. - відрізав Олексій Іванович. — І так само потойбічного життя.

— То виходить, від них нічого не зосталося?

— Ну, діти, пам’ять…

— Які діти? У тієї старої жінки двох синів спалили живими у стодолі. А доньку забрали до Німеччини. Щодо цього чоловіка, то в нього зроду дітей не було. Пас людську худобу і сам був німий, як та худобина. Міг говорити, але не хотів.

— Чому не хотів?

— Людська душа незвідана. О, чуєте? — показав старий на склепіння. — Знову ходить!

— Хто ходить?

— Ангел.

— Ангели не ходять, а літають.

— Добре, що ви хоч в ангелів вірите…

— Ходім, подивимося! — відчайдушно запропонував Олексій Іванович

— А що буде, як ангел побачить вас із закривавленими руками? І зашийте нарешті рани тим нещасним. О, тепер двері риплять!

— У завгоспа має бути ключ.

— Не певен. Ключі від таких дверей, як оці, - старий показав на напівкруглі ковані двері, що, мабуть, вели до храму, — губляться. Я, здається, чув, ключі від усіх церков має комендант Добромиля. Він носить, напевно, ті ключі на поясі, навіть від тих церков, що спалив власноручно. Тяжко бідаці. Пане Олексію, мені якось не по собі, зашивайте, й ходімо. Тепер від нас нічого не залежить. Завтра Настю Вовк і Данила Домницького поховають. Як кажуть, прах до праху.

— Як, отак без одежі?

— Що, ми варвари? Може, ще скажете вапном залити? Настя приготувала собі вбрання на смерть, і Данилу щось підберемо. У нас цим займаються самі пацієнти. Ями вже викопали, труни готові. Але на похорон приходить начальство з усім персоналом.

— Ясно. Цікаво, хто ж то ходить нагорі? Мусить бути ще якийсь хід, бо двері забиті знадвору дошками.

- Є три світи: небесний, земний, і підземний, а, отже, між ними існують якісь комунікації.

Опівдні Олексій Іванович спостерігав найхимерніший похорон у своєму житті. Пацієнти, десь двадцятеро, оточили дві ями, викопані поруч. Був сильний вітер, і вони понатягали на себе різне ганчір’я, але все одно дрижали від холоду. Були схожі радше на одвічних волоцюг, а не на підопічних радянської медицини. «Колись таке вже було», - подумав він….Литки стискають пружні боки білого коня, а довкола провалля замість носів, криваві рани замість очей; покручені руки, яким бракне пальців, хапають за стремена, а його ліва рука наосліп кидає жмені дрібних монет. Відчуття жалю, огиди, відчаю, що це — незмінне, бо і найбільші скарби не можуть заткнути бездонну прірву вбогості.. Лікар стріпнув головою. Певно, десь вичитав. Труни лежали у ямах, і ніхто нічого не робив. Олексій Іванович злякався, що так вони можуть простояти до заходу сонця, яке, незважаючи на холод, пригрівало; подекуди навіть повипростувались жовті квіточки мати-й-мачухи. І співали пташки. Тільки з лісу йшов якийсь хижий вологий дух.

— Що вони там собі думають? — хотів спитати Олексій Іванович. — Чого вони чекають?

Йому стало прикро, що не знає нікого з пацієнтів по-імені: ні чоловіків, ні жінок. Тільки те, що он той — епілептик, у того — легка форма шизофренії, у того — амнезія. А в тієї молодої жінки у квітчастій хустці — післяродовий психоз. Один чоловік із запалими очима, в калошах на босу ногу, зміряв поглядом головного лікаря, ніби порівнював з кимось. Щось у рисах його обличчя було знайоме, і Олексій Іванович раптом захотів, щоб той помітив у ньому щось таке, чим варто пишатися. Так ніби той був суддя, а головлікар — арештант. І тут люди розступилися.

— Ходіть, кинете грудку землі, - шепнув до нього Адам Віцентійович.

— Щось сказати?

— Ні, але можете перехреститись, якщо вмієте.

— Комуністи не хрестяться, — нагадав Олексій Іванович.

Підійшов до могили, до країв якої налипла жовта глина, похилив голову, як на військовому похороні, тоді взяв грудку землі, розділив її надвоє і кинув на одну й на другу труни. Невідомо, у якій лежала Настя, а в якій — Данило. Це його чомусь стурбувало. Усюди має бути порядок. Постояв трохи, намагаючись не дивитись у яму, а потім відійшов, пропустивши Адама Віцентійовича. Той не барився довго, і після того, як кожен кинув свою грудку землі, всі почали розходитися. Залишилися троє пацієнтів засипати могилу і два санітари, понурі сільські дядьки, за ними спостерігати.

— Чому ви не перехрестились? — спитав головлікар психіатра.

— Бо я — єврей.

— А…

— Цікаво, як я лишився живий? Мене двічі розстрілювали. Один раз у львівському гетто, а другий — тут, — і він показав на Діл, де у сонечку ніжився Добромиль.

— Вибачте, — тільки й вимовив Олексій Іванович.

Увечері він пішов до третьої і п’ятої палати. Аби було тепліше, на зиму хворих поселили тісніше. На фронті він заходив у палати, переповнені стогонами і гарячкою. А тут панувала тиша: кожен перебував у власному світі. У жіночій палаті стояло порожнє ліжко, на якому померла та стара жінка. Усі пацієнтки були якогось невизначеного віку, закутані в дрантя, скорцюблені. Вони трохи злякано подивились на нього, наче оберігали якісь скарби, а він міг їх відібрати. Олексій Іванович завжди ходив разом з медсестрою чи старим психіатром, тому не знав, як себе поводити. Він давно не бував у суто жіночому товаристві. Одна жінка зайшлась кашлем.

— Давно кашляєте?

— Відучора.

Це його трохи потішило. Записав у блокноті.

— А де пан доктор? — спитала жінка, схожа на циганку, пальцями розчісуючи довге волосся. — Помер?

— Чого ви так думаєте?

— Бо він старий. Йому не страшно вмирати.

Олексій Іванович згадав, що на похороні були лише дві жінки. Може, причина їхньої хвороби — страх? Не кажучи ні слова, він розгублено вийшов з палати, як з лігва дикого звіра, і вже у коридорі згадав, що йому було потрібно. Проте не вернувся.

У п’ятій палаті було семеро пацієнтів і таке саме порожнє ліжко.

— Ну, що, хлопці, як настрій? — сказав він весело, бо знав тут Тимка, котрий допомагав на кухні. — Скоро почнемо город садити! Так, Тимофію?

— Так, товарищу