Читати книгу - "Зозулята зими"

Співрозмовник Олега змовкає. Певно, чекав на геть іншу реакцію, ледь не на паніку. А я бачу, що хлопець переконаний: усе не так погано. Бо... Усе набагато гірше. Навіть пальці лівиці, що стискають кермо, побіліли від напруги. Чи то, може, він не надто вправний водій і йому важко вести отакі розмови на слизькій трасі? Найліпше для мене зараз вдавати із себе глухоніму клінічну дебілку, якій плювати на чужу розмову. Але, всупереч розумній думці, обережно забираю у супутника телефон. Тепер сама тримаю мобілку біля його вуха. Здається, Олег відчуває полегкість, навіть вдячно хитнув головою.

— Ну, звісно, коли шефа забирає «швидка» просто із новорічного прийому — то дрібниці. Особливо, коли лікарі не певні, чи не везуть його простісінько в реанімацію. А ти не подумав, скільки людей із присутніх схочуть скористатися своїм везінням і наказати підлеглим пошукати документи в офісі хворого?!

Голос у слухавці не перестає горланити.

— Тих, хто додумається до цього, буде небагато. Менше, ніж тих, хто випадково почує від Вас таку пораду і скористається нею. Зараз біля Вас багато сторонніх?

Трубка секунду німує.

Що ж, здорове нахабство — друге щастя. Олег перехоплює ініціативу:

— От що, на місці я буду десь за годину, — і, не чекаючи заперечень, провадить далі. — Раніше не вийде, я не збираюся кінчати життя самогубством в автокатастрофі. Варто, звісно, постежити за офісом і когось із охорони гукнути на підстраховку. Але не надто переймайтеся: наш шеф точно не дурень і нічого справді важливого в офісі не тримає.

І щось в його голосі змушує співбесідника спершу підтвердити, що зрозуміло, мовляв, а потім уже додати пару слів про щенят, що полюбляють демонструвати крутість.

Олег мовчки забирає у мене мобільний і натискає на відбій. Потім зупиняє машину. Мить мовчки дивиться перед собою, на засніжену дорогу. Врешті видає:

— Схоже, геть паскудно рік починається? А ще кажуть, як його зустрінеш, так цілий рік і житимеш.

Розвертається до мене, чомусь розглядає аж надто похмуро.

— Що ж, леді, наразі у мене до вас два питання, — правильно витлумачивши вираз мого обличчя, раптом усміхається. Вперше. Сумно, але все ж: — Чого тебе носить у мороз степом і чи ти й справді там кого бачила — твоя справа. А те, що ти щойно почула і встигла забути (правда ж, встигла?) — то тільки мій клопіт. Мені цікаво інше, як до тебе звертатися і де висадити в місті?

Від несподіванки кажу чисту правду:

— Руслана. А де висадити? Ну, хоч при в’їзді, якщо там до вокзалу не надто далеко!

А й справді, що мені робити у незнайомому місті вночі? Тим більше, що раптом розумію: моя «голосова» параноя відступила. Чого, куди мене несло — вже не важливо… Місія виконана? Наче… Бо голос відступив. Тільки ще не второпала — провалена вона чи ні. Тепер можу йти куди завгодно. І як завжди після моїх вибриків, дуже хочеться спати.

— Тебе що, навіть друзі не чекають десь за святковим столом?! Вирішила помилуватися у новорічну ніч зовсім чужим містом? — таким тоном, ніби йдеться про бозна-яке збочення, уточнює він. Чи, може, це значить: «Де ти взялася на мою голову, екстремалко шмарката»?

Звично, напрошується відповідь, що його, здається, теж не дуже визирають вірні друзі біля святкової ялинки. Видаю це із себе та впевнено посміхаюся, переконливо додаючи при цьому:

— А ти, Олеже, не дуже переймайся моїми проблемами, гаразд? Я сама можу з ними впоратися.

Олег

Аякже! Сама вона може впоратися, диво дивнеє!

Проходили вже таке. Чули тобто. І навіть повірили тоді. Он із Євкою. А результат?

Від спогадів стає моторошно. І вже, напевно, я б добряче накричав на цю «самостійну». Але дівка випереджає мене у найнахабніший і найнадійніший спосіб. Просто засинає на своєму сидінні, трохи скорцюбившись під ліжником. Сіра шапка збилася. По спинці сидіння розсипалося темне пряме волосся. І нічого вона не схожа на мою Єву-Евеліну. То здалося від нервів. А ще наївно думав, що вже спогади не болять? Будити її не стану. Виховний момент залишаємо на потім. Хай відсипається.

Дивно життя інколи повертає. Ось і зараз. М-да, наскільки пам’ятаю, в подарунок Сплячу красуню в круту тачку я собі на Новий рік не замовляв, навіть шмаркатим підлітком. Та, зрештою, не з неї почалися мої неприємності. Схоже, ще з того часу, коли мені ледь не водночас зателефонували керівники обох міських телекомпаній.

Першим був пан Козаченко. Він щось там довго мимрив, типу спершу цікавився здоров’ям та справами вельмишановного Мстислава Маврикійовича і його дорогого сімейства. Уже думав, що він от-от перейде на домашніх цуциків. Та раптом чоловік захвилювався і спитав простісінько в лоба, а як почуваюся я сам? Я щиро запевнив шановного, що не лише я почуваюся добре, але й більшість підлеглих Мстислава Маврикійовича теж. Тож якщо хтось там із доброзичливців повідомив про початок епідемії на нашій фірмі чи в її філіях, то це, м’яко кажучи, дуже велике перебільшення. Натяк отямив тюхтія настільки, що він без подальших зволікань виклав суть проблеми. З’ясовується, що він не наважується турбувати шефа через таку дрібницю, бо стільниковий апарат Мстислава Маврикійовича вимкнутий (де ж логіка? — але то таке), тож, може, я буду ласкавий…

Відразу після цього зателефонував пан Лісовий. Містом ходять вперті чутки, що головний медіа-конкурент пана Козаченка, той самий пан Лісовий свого часу мав вельми успішну військову кар’єру. (Дурниці, якщо вірити нашому аналітичному відділу). Але, щоб ті чутки тримати на плаву, сам пан Лісовий полюбляє вдавати із себе простодушного вояку, що тільки волею випадку опинився в медіабізнесі, однак впевнено втримується на самісінькому вершечку в масштабах нашого міста.

Той мекати-бекати не став. Рубонув із плеча:

— Олеже Дмитровичу! Мої ідіоти ледь не запороли проплачений Мстиславом Маврикійовичем сюжет. Кадровики беруть на роботу чортзна-кого! Добре, монтажники більш-менш при своєму розумі, підрізали, підчистили. Тепер усе в нормі. Щаслива родина на фоні подарованої машини. Діти із подарунками, всі посміхаються-дякують. От тільки дівка, якій останньою цяцьку дарували, чомусь увесь час не у фокусі. Ще й запис, коли мала щось балакає про щасливе Різдво, шипить так, наче мікрофон ще за царя Гороха купили.

Запитую нахабно:

— Хочете, щоб я особисто повідомив Мстислава Маврикійовича, що сюжет доведеться перезнімати?

— А таки хочу, — не став таїтися пан Лісовий. — Чи, може, навіть не так. Переконай його, що сюжет і так у