Читати книгу - "Лазарит"

Навіть тоді королева не звернула належної уваги на Річардові страждання, але подбала про майбутнє внука. Коли Жанна народила, немовля відвезли в Аквітанію і дали хлопчикові освіту, цілком варту нащадкові Плантагенетів.

Річард іноді його відвідував. Шукав зустрічей із Жанною, але тільки доти, доки не переконався, що її шлюб виявився успішним, і норовливиця підкорилася долі. Саме тоді Річард оголосив, що готовий обвінчатися з французькою принцесою.

Проте весілля не відбулося з причин, які вже не залежали від Річарда. Шукаючи зцілення від непогамованого кохання, він захопився війною, став грозою бунтівних баронів і переможцем багатьох турнірів. Він також здобув славу майстра мелодійних канцон та сирвент, а дами вважали його найкуртуазнішим лицарем Анжуйської держави. Але жодна з них не витіснила з його серця Жанни де Сен-Поль, яка так і залишилася для Річарда Плантагенета єдиною.

Навіть тут, на Сицилії, багато років по тому, він змінювався на лиці й похмурнів, чуючи її ім’я. Елеонора розгнівалася.

– Годі вже, сину мій! Можеш скільки заманеться зберігати в серці любов, зітхати і квилити про свою втрачену даму, але навіть бездоганний Ланселот узяв законний шлюб, незважаючи на свої високі почуття до чужої дружини. А в тебе просто немає іншого шляху! Цього року ти досягнеш віку Христа, на тебе чекає небачений поступ, одначе, як вінценосець, ти зобов’язаний подарувати роду Плантагенетів законного спадкоємця. Ми вже не раз це обговорювали, і мені здалося, ти погодився. Тому готуйся зустріти свою наречену й здійснити з нею таїнство шлюбу!

– Мадам! – рвучко обернувся до королеви Річард. – Щоб ви знали: Філіп Французький прибув на Сицилію разом із принцесою Алісою. І наполягає, щоб я назвав її своєю королевою, інакше його участь у поході на Схід дуже непевна. Принаймні, він дозволяє собі це стверджувати.

– Яке нице нахабство!.. – видихнула Елеонора. – Сину мій, сподіваюся, ти розумієш, що це неприпустимо за жодних обставин?

Вона сполотніла, а очі хижо спалахнули.

Похила королева й досі переймалася всім, що стосувалося її чоловіка. А згадана Річардом Аліса Французька була останнім коханням старіючого короля Генріха. Алісу ще дитиною доправили до двору Плантагенетів, щоб вона, досягнувши належного віку, обвінчалася з Річардом і стала королевою Англії. Та якщо спершу сам Річард відмовлявся від шлюбу з француженкою, то згодом його батько без очевидних причин почав чинити цьому спротив. Заручини було розірвано, Франція вимагала виконання умов шлюбної угоди, врешті-решт, утрутився навіть Папа Римський, наполягаючи на негайному одруженні юної пари.

Та весілля спадкоємця англійської корони так і не відбулося. Адже невдовзі поповзли чутки, що Аліса Французька стала Генріховою коханкою й народила від нього дитину, яка незабаром померла.

Тим часом заручини не втратили чинності й по смерті старого короля. Філіп Французький усіляко наполягав на шлюбі Річарда з Алісою, перетворивши це мало не на головну умову своєї участі в хрестовому поході. Та англійський Лев не мав бажання ділити трон із французькою принцесою, збезчещеною його батьком, це було б украй ганебно. Але й ославити сестру могутнього союзника він не міг. Тому питання шлюбу з Алісою залишалося нерозв’язаним.

– Так, мадам, ваша правда. Уявити важко, якого удару завдав би моїй честі цей шлюб. Це багато хто розуміє, тільки не Філіп.

– А ти досі дослухаєшся до всього, що нашіптує тобі послідок Людовіка, мого колишнього чоловіка? Річарде, ти могутній, розумний, розважливий, але ти занадто близько підпускаєш до себе цього зманіженого пройдисвіта. Чи знаєш ти, що ляпають лихі язики при дворі короля Танктеда? Вони натякають, що ви з Філіпом – коханці, тобто содоміти!

Річард так лунко розреготався, що навіть голуби, які воркували на покрівлі галереї, голосно залопотіли крильми й порозліталися.

– Ваша величносте! – нарешті промовив він, утираючи долонею несподівану сльозу. – Погляньте на мене, та хто ж цьому повірить? Хіба я не дамський улюбленець? Чи мало я бився на турнірах задля їхньої прихильності й оспівував їхню красу у віршах? Нехай би вже про Філіпа таке мололи через його витонченість, любов до розкішного вбрання й пахощів, через його вічні скарги на вигадані болячки й тонкосльозість, недостойну воїна. Забути не можу, як після турніру, на якому загинув мій брат Джеффрі, Філіп ридав, заламуючи руки над його могилою, мов овдовіла жінка. А вони ж були тільки приятелями. Однак Філіп Французький такий, який є, зокрема в надмірному вияві почуттів.

– Але ж і ти приятелюєш із Філіпом, – мовби вагаючись, обережно промовила Елеонора. – Пригадую, ти казав, що певний час ви були нерозлийвода, їли з однієї тарелі й спали в одній постелі. Це правда?

– У поході чого тільки не буває, – відмахнувся Річард. Але, перехопивши пильний материн погляд, несподівано запитав: – Чи не посіяли ці чутки сумнівів у вашій душі? Не ображайте мене підозрами у смертному гріху!

Королева зробила заперечливий жест.

– Ні-ні, Річарде, у мене таке й близько на думку не спадало. Лише хотіла тобі сказати, що знаю, хто поширює ці огидні чутки.

– І хто ж?

– Філіп Французький. Саме він тебе оббріхує, а люди повторюють. Якщо ти кажеш, що навіть Капетінг жіночний, то від таких обвинувачень його захищає те, що він, хоча й молодший за тебе, але вже був одружений, встиг овдовіти та має сина та спадкоємця. А ти у віці, коли дехто має по дванадцятеро синів, залишаєшся холостяком, і ніхто не може пригадати жодної твоєї серйозної закоханості. Роман із Жанною де Сен-Поль не береться до уваги. Як істинний лицар ти робиш усе, щоб ім’я твоєї дами було незаплямованим.

– Але ж другої такої вже нема, – пригнічено пробурмотів Річард.

Королева наче й не почула цих слів.

– Усі знають, – вела вона далі, – що весь свій час ти, Річарде, перебуваєш із вояками і що товариство закутих в обладунки лицарів для тебе приємніше за альков будь-якої дами…

Король насмішкувато її перервав:

– Хто бодай раз побачить, як я з ранку до смеркання вправляюся з мечем і списом, як муштрую своїх людей, той зрозуміє, що після таких зусиль навряд чи виникне бажання перевдягатися в шовк і заводити ніжної альби[23] біля віконця вежі прекрасної дами. Поки зброєносці розшнуровують мої поножі, я вже починаю куняти від утоми, а коли вже занурююсь у дзбан із теплою водою, челядь мусить пильнувати, щоб я, сонний, не захлинувся в ньому. Але ж усе це не марно: ті, кого я сюди привів, нині стали найкращим воїнством у