Читати книгу - "Пригоди Піноккіо"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ця гучна героїчна заява розчулила всіх присутніх ляльок. Навіть поліцейські, хоч вони теж були дерев’яні, заплакали, мов зголоднілі телята.
Манджафоко лише хвильку був твердий і невблаганний, та і його пройняла жалість. На нього знову напало чхання. Чхнувши разів із п’ять, він простягнув свої обійми і ласкаво проревів:
— Ти чудовий хлопчина! Йди-но сюди і поцілуй мене.
Піноккіо притьмом кинувся до нього, видерся, мов білка, по довгій бороді і цмокнув лялькаря просто у кінчик його носа.
— Тож мене помилувано? — запитав бідолашний Арлекін таким тихим голоском, що його ледь було чути.
— Тебе помилувано, — відповів Манджафоко і додав, зітхаючи і хитаючи головою: — Най буде так! Сьогодні я з’їм недосмаженого баранця. Але наступного разу, якщо станеться таке, всім буде непереливки!
Коли ляльки почули про помилування, вони всі вибігли на сцену, засвітили, немов до святкової вистави, лампи й каганці та закружляли й застрибали у веселому танку. І тривали веселі танці аж до світанку.
Розділ 12
Лялькар Манджафоко дарує Піноккіо п'ять золотих монет і наказує їх передати татові Джеппетто. Але Піноккіо іде з крутіями Лисицею і Котом
Наступного дня Манджафоко тихенько покликав Піноккіо, щоб ніхто не почув їхньої розмови, і запитав:
— Як звуть твого батька?
— Джеппетто.
— Його ремесло?
— Бідність.
— І багато він заробляє?
— Саме стільки, щоб не мати жодного чентезімо в кишені. Достатньо сказати, що він зняв із себе останню куртку, аби купити мені шкільний буквар. Куртка була зовсім зношена, геть уся полатана.
— Бідага, я йому співчуваю! Ось тобі п’ять золотих. Негайно віднеси їх своєму батькові і передай від мене дружній привіт.
Піноккіо, ясна річ, тисячу разів подякував лялькареві, по черзі обійняв усіх ляльок трупи, навіть поліцейських, і на сьомому небі від щастя попрямував додому.
Проте, не подолавши й кілометра, він зустрів на вулиці кульгаву на одну лапу Лисицю і сліпого на обидва ока Кота. Простуючи дорогою, вони допомагали одне одному, як добрі приятелі. Сліпий Кіт слугував опорою для кульгавої Лисиці, а кульгава Лисиця була сліпому Котові за поводиря.
— Добридень, Піноккіо, — сказала Лисиця і ввічливо вклонилася.
— Звідкіля ти знаєш моє ім’я? — здивувався Піноккіо.
— Я добре знаю твого батька.
— І де ж ти його бачила?
— Я бачила його вчора, він стояв біля свого будинку.
— А що він робив?
— Він був у самій сорочці і тремтів од холоду.
— Бідолашний тато! Нічого, відтепер він, дякувати Богові, більше не тремтітиме від холоду.
— Чому?
— Бо я став поважною персоною.
— Ти — поважною персоною? — глузливо перепитала Лисиця і голосно захихотіла.
Кіт також криво посміхнувся. А щоб його глузливу посмішку не помітив Піноккіо, він передньою лапою погладив вуса.
— Нема чого сміятися! — розсердився Піноккіо. — Шкода, що вам доведеться сконати від заздрощів, адже тут, якщо ви хоч трохи у цьому тямите, п’ять новісіньких золотих монет.
І він дістав монети, що подарував йому власник лялькового театру.
Зачувши чарівний дзенькіт золота, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт вирячив обидва ока і ті зблиснули, мов зелені вогники. Однак він хутко заплющив їх, і Піноккіо нічого не помітив.
— А що ти збираєшся робити з цими монетами? — запитала Лисиця.
— Перш за все, — відповів Дерев’яний Хлопчик, — я придбаю своєму батькові красиву нову куртку, бажано зі щирого золота й срібла та з ґудзиками із самоцвітів. А потім буквар.
— Тобі — буквар?
— Так, мені. Річ у тім, що я хочу піти до школи і старанно вчитися.
— Поглянь на мене! — сказала Лисиця. — Дурне навчання вартувало мені однієї ноги.
— Поглянь на мене! — повторив Кіт. — Дурне навчання вартувало мені обох очей.
Тієї миті білий дрізд, що сидів на дереві при дорозі, затягнув своєї улюбленої мелодії, а по закінченні мовив:
— Піноккіо, не слухай, що тобі кажуть ці огидні покидьки!
Бідолашний дрізд! Краще б він змовчав! Кіт зробив величезний стрибок, схопив його і махом проковтнув разом із пір’ям, так що дрізд не встиг навіть зойкнути.
Зжерши дрозда й облизнувшись, Кіт знову заплющив очі, як і раніше вдаючи сліпого.
— Бідолашний дрізд! — сказав Піноккіо Котові. — Чому ти так погано з ним учинив?
— Це був гарний урок для нього. Наступного разу він знатиме, що не треба втручатися в чужу розмову.
Вони вже подолали півдороги, аж раптом Лисиця зупинилася і звернулась до Дерев’яного Хлопчика:
— А чи хочеш ти, щоб у тебе стало вдвічі більше золотих монет?
— Що?
— Чи хочеш ти п’ять нещасних цехінів перетворити на сто, тисячу, дві тисячі?
— Ще б пак! Але як?
— Дуже просто. Не йди додому, а прямуй за нами, от і все.
— А куди ви мене поведете?
— У країну Дурисвітію.
Піноккіо хвильку помізкував, потім рішуче мовив:
— Ні, не піду. Я вже неподалік дому, де на мене чекає батько. Бідолашний старий, учора я не повернувся, він, напевно, страшенно непокоївся за мене. На жаль, я був нечемною дитиною, і Цвіркун, їй-богу, мав рацію, коли сказав: «Неслухняним дітям погано буде на цьому світі!» Повірте мені, я вже знаю, почім ківш лиха, випробував на власній шкурі. Приміром, учора ввечері у будинку Манджафоко я був за крок від загибелі… Бр-р!.. У мене й зараз мороз по спині від згадки про це!
— То ти справді вирішив іти додому? — сказала Лисиця. — Нехай тобі буде гірше, іди!
— Іди! — повторив Кіт.
— Обмізкуй усе до ладу, Піноккіо, бо ти відмовляєшся від власного щастя!
— Щастя! — повторив Кіт.
— Твої п’ять цехінів от-от могли б перетворитися на дві тисячі.
— На дві тисячі! — знову повторив Кіт.
— Але як? — запитав Піноккіо, від подиву широко роззявивши рота.
— Можу тобі пояснити, — відповіла Лисиця. — Ти, мабуть, знаєш, що в країні Дурисвітії є Чарівне Поле. Ти викопуєш на цьому полі невелику ямку і кладеш до неї, скажімо, золотий цехін. Потім засипаєш ямку землею, поливаєш її двома відрами криничної води, посипаєш пучкою солі, а ввечері спокійно лягаєш спатоньки. Вночі цехін проростає і квітне, а коли наступного дня на світанку ти приходиш на поле, — що ти там бачиш? Красиве дерево, обчіпляне незліченними цехінами, як важкий колос у липні — зерном.
— Тож, — не сходив із дива Піноккіо, — якщо я на тому полі закопаю мої п’ять цехінів, скільки ж я знайду на ранок?
— Розрахунок доволі простий, — відповіла Лисиця, — ти можеш полічити на пальцях. Скажімо, кожен цехін перетворюється на купу з п’ятисот цехінів: відтак помнож п’ятсот на п’ять, і виходить, що наступного ранку ти покладеш собі до кишені дві
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Піноккіо», після закриття браузера.