Читати книгу - "День опричника"

Трапеза сьогодні буденна, у Білій палаті. Сидимо за столами довгими, дубовими, непокритими. Подають слуги квас сухарний, щі добові, хліб житній, яловичину розварну з цибулею та кашу гречану. Їмо, про плани тихо перемовляємось. Погойдуються дзвіночки наші беззвучні. У кожного крила опричного плани свої: хто в Таємному Приказі сьогодні зайнятий, хто в Розумному, хто в Посольському, хто в Торговельному. У мене нині три справи.

Перша — із блазнями-скоморохами розібратися, затвердити новий номер концерту святкового.

Друга — погасити зірку.

Третя — злітати до ясновидиці Параски Тобольської із дорученням.

Сиджу на своєму місці, четвертим від Баті праворуч. Почесне місце, нажите. Ближче за мене до нього справа тільки Шелет, Самося та Єроха. Міцний, ставний Батя, моложавий на лиці, хоч і сивий зовсім. Коли трапезує — дивитись приємно: неспішно їсть, повагом. Батя — фундамент наш, корінь головний, дубовий, на якому вся опричнина тримається. Йому Государ першому довірив Діло. На нього в часи складні, для Росії доленосні сперлася п’ята Государева. Першою ланкою в опричному ланцюзі залізному став Батя. А за нього й інші ланки вчепилися, спаялися, зрослися в опричне Кільце Велике, шипами гострими назовні спрямоване.

Цим Кільцем і стягнув Государ хвору, гнилу країну, яка розвалювалась, стягнув, ніби ведмедя пораненого, що кров’ю-сукровицею стікав. І зміцнів ведмідь кісткою й м’ясом, залікував рани, нажив жиру, відростив кігті. Спустили ми йому кров гнилу, ворогами отруєну. Тепер рик ведмедя російського на цілий світ чутно. Не тільки Китай з Європою, а й за океаном до рику нашого прислухаються.

Бачу — блимає червоним мобіло в Баті. За трапезою заборонені розмови опосередковані. Мобіли всі вимикаємо. Червоний сигнал — Государеве діло. Підносить Батя мобіло своє з червленого золота до вуха, дзенькає воно об дзвіночок:

— Слухаю, Государю.

Змовкли враз усі в трапезній. Тільки голос Баті:

— Так, Государю. Зрозумів. Зараз же будемо, Государю.

Зводиться Батя, обводить нас швидким поглядом:

— Вогул, Ком’яга, Тягло, зі мною.

Ага. По голосу Баті чую — щось сталося. Встаємо, хрестимось, виходимо з трапезної. За вибором Баті розумію — розумне діло на нас чекає. У всіх обраних — університетська освіта. Вогул у Свято-Петрограді вивчав казначейську справу, Тягло — у Нижньому Новгороді по книжковому виробництву подвизався, а я в опричнину пішов із третього курсу історичного відділення Московського державного університету імені Михайла Ломоносова. Та й не пішов… В опричнину не йдуть. Її не обирають. Вона тебе обирає.

Або, точніше, як каже сам Батя, коли вип’є-нюхне: «В опричнину заносить, як хвилею». Ох, як заносить! Так занесе, що в голові запаморочиться, крівця в жилах закипить, в очах блискавки червоні замиготять. Але й винести може хвиля та. Винесе миттю, безповоротно. Оце вже — гірше за смерть. Із опричнини випасти — все одно, що обидві ноги втратити. Усе життя потім не ходити, а плазувати доведеться…

На подвір’я виходимо. Від Білої палати до Червоних Государевих хоромів — рукою подати. Але повертає Батя до наших «меринів». Значить — не в Кремлі розмовляти будемо. Сідаємо в машини. Батин «мерин» неабиякий — широкий, окатий, присадкуватий, скло в три пальці завтовшки. Китайськими майстрами зроблений добротно, це в них називається тецзоде — виконаний за спецзамовленням. На бампері голова вівчарки, на багажнику мітла сталева. Вирулює Батя до Спаських воріт. Прилаштовуємось за ним. Виїжджаємо з воріт крізь кордон стрілецький. Їдемо по Красній площі. Сьогодні торговий день, яточники майже всю площу заполонили. Кликуни кричать, збитенники посвистують, калачники басять, китайці співають. Погода сонячна, морозяна, сніжку за ніч насипало. Весело на головній площі країни нашої, музично. Хлопчиком бачив я зовсім іншу Красну площу — сувору, строгу, жахаючу, із гранітним одоробалом, у якому лежав труп зачинателя Червоної Смути. А поруч тоді тулився цвинтар поплічників його. Похмура картина. Та Государів батечко одоробало гранітне зніс, труп баламута косоокого в землю закопав, цвинтар ліквідував. Потім стіни кремлівські побілити наказав.

І стала головна площа країни по-справжньому Красною, красивою. І слава Богу.

Вирулюємо до готелю «Москва», їдемо по Моховій повз «Національний», повз театри Великий і Малий, повз «Метрополію», виїжджаємо на Лубенську площу. Так і знав, що в Таємному Приказі розмова буде. Їдемо площею навколо пам’ятника Малюті Скуратову. Стоїть родоначальник наш бронзовий, снігом присипаний, сутулий, невисокий, крижастий, довгорукий, дивиться пильно з-під навислих брів. Із глибини віків дивиться на нашу Москву Невсипущим оком Государевим, дивиться на нас, спадкоємців опричного Діла Великого. Дивиться й мовчить.

Підрулюємо до лівих воріт, сигналить Батя. Відчиняють ворота, в’їжджаємо до внутрішнього двору Приказу, припарковуємося, вилазимо з «меринів». І заходимо в Таємний Приказ. Щоразу, коли входжу під склепіння його, сірим мармуром облицьовані, зі смолоскипами та хрестами суворими, серце перебій дає і стукає вже по-іншому. Інакшим стуком, особливим. Стуком Таємних Справ державних.

Зустрічає нас сотник бравий, підтягнутий, у мундирі блакитному, козиряє. Супроводжує до ліфтів, везе на найвищий поверх.

До кабінету начальника Таємного Приказу князя й близького друга Государевого Терентія Богдановича Бутурліна. Заходимо в кабінет — першим Батя, потім ми. Зустрічає нас Бутурлін. Батя з ним за руку вітається, ми — низько кланяємось. Серйозне обличчя в Бутурліна. Запрошує він Батю, всадовлює, сам навпроти сідає. Стаємо ми за спиною в Баті. Грізне обличчя в начальника Таємного Приказу. Не любить жартувати Терентій Богданович.

Зате любить пильнувати складну й відповідальну Справу, змови викривати, шпигунів-зрадників виловлювати, крамолу виводити.

Сидить він мовчки, на нас поглядаючи, чотки кістяні перебираючи. Потім каже:

— Пасквіль.

Мовчить Батя, вичікує. Завмерли й ми не дихаючи. Поглядає Бутурлін на нас допитливо, додає:

— На Государеву сім’ю.

Засовався Батя в кріслі шкіряному, насупив брови, захрускав пальцями міцними. Ми за ним стоїмо як укопані. Дає команду Бутурлін, опускаються штори на вікнах кабінету. Напівморок настає. Знову дає команду начальник Приказу Таємного. І в напівмороці зявляються-зависають слова, із Мережі Російської витягнуті. Горять, переливаються в темряві:

Доброжелательный Аноним

ОБОРОТЕНЬ НА ПОЖАРЕ

Ищут пожарные,

Ищет полиция,

Ищут священники

В нашей столице,

Ищут давно,

Но не могут найти

Графа какого-то

Лет тридцати.

Среднего роста,

Задумчиво-мрачный,

Плотно обтянут

Он парою фрачной.

В перстне

Брильянтовый еж у него.

Больше не знают

О нем ничего.

Многие графы

Задумчиво-мрачны,

Стильно обтянуты

Парою фрачной,

Любят брильянтов

Заманчивый дым, —

Сладкая жизнь

Уготована им!

Кто же,

Откуда

И что он за птица —

Граф тот,

Которого

Ищет столица?

Что натворил

Этот аристократ?

Вот что в салонах

О нем говорят.

Ехал

Однажды

«Роллс-ройс»

по Москве —

с графом угрюмым,

подобным сове:

Хмуро он щурился, мрачно зевая,

что-то из