Читати книгу - "День опричника"

— Розумію, розумію… — Посоха знуджено чухає під шапкою своє чорняве волосся.

— Государ же слів лайливих не терпить.

— Знаю.

— А як знаєш — спали книгу паскудну.

— Спалю, Ком’яго, от тобі хрест… — Він розмашисто хреститься, ховаючи книжку.

Виходять Нагул і Охлоп. Поки двері за ними зачиняються, чую стогін вдови дворянина.

— Гарна, стерво! — Охлоп спльовує, зсовує на потилицю магерку.

— Не закачають її до смерті? — питаю, гасячи недопалок об лавку.

— Ні, не повинні… — широколиций усміхнений Нагул сякається в кимось любовно вишиту білу хустку.

Невдовзі з’являється Зябель. Після круговухи він завжди схвильований і багатослівний. Зябель, як і я, з вищою освітою, університетський.

— Усе-таки як славно знищувати ворогів Росії! — бурмоче він, дістаючи пачку «Батьківщини» без фільтра. — Чингісхан казав, що найбільше задоволення в світі — перемагати ворогів, плюндрувати їхнє майно, їздити на їхніх конях і любити їхніх дружин.

Мудрий був чоловік!

У пачку «Батьківщини» лізуть пальці Нагула, Охлопа й Зябеля. Дістаю своє кресало фасонне, холодного вогню, даю їм прикурити:

— Щось ви всі на чортове зілля підсіли. Знаєте, що тютюн навіки проклятий на семи каменях святих?

— Знаємо, Ком’яго, — посміхається Нагул, затягуючись.

— Сатані кадите, опричники. Диявол навчив людей курити тютюн, щоб люди куріння робили йому. Кожна сигарета — фіміам на славу нечистого.

— А мені один розстрига казав: хто курить табачок, той Христів мужичок, — заперечує Охлоп.

— А в нас у полку сотник повторював завжди: «Копчене м’ясо довше зберігається», — зітхає Посоха й теж бере сигарету.

— Дурні ви несусвітні! Государ наш не курить, — кажу їм. — Батя теж кинув. Треба й нам чистоту легень пильнувати. І вуст.

Мовчки курять, слухаючи.

Двері відчиняються, вивалює решта з дружиною дворянина.

Виносять її голу, непритомну в кожусі овечому. Нашим бабу закачати — діло звичне.

— Жива?

— Від цього рідко помирають! — посміхається Погода. — Це ж не диба!

Беру її руку безвольну. Пульс є.

— Так, бабу — рідні підкинути.

— Ясне діло.

Несуть її. Пора й крапку ставити. Поглядають опричники на будинок: багатий, добра повний. Але, коли садибу на злам за Государевим указом списують, грабувати не можна. Закон. Усе добро — Государевому червоному півневі дістанеться.

Киваю Зябелю, він у нас по вогненних справах:

— Верши!

Дістає він із кобури свій «Реброфф», насаджує на ствол насадку в формі пляшки. Відходимо від будинку. Цілиться Зябель у вікно, стріляє. Дзенькнуло віконце. Іще далі відходимо від будинку. Стаємо півколом, виймаємо кинджали з піхов, здіймаємо вгору, опускаємо, на будинок ворога спрямувавши:

— Горе дому цьому!

— Горе дому цьому!

— Горе дому цьому!

Вибух. Полум’я густе клубками — з вікон. Летять уламки, рами та ґрати, падають на сніг. Зайнялася садиба. От і прийшов до неї в гості Государів червоний півень.

— Молодця! — Батине обличчя з’являється в морозяному повітрі в рамці райдужній. — Стрільців відпустити, а самі — на молебень в Успенський!

Кінець — ділу вінець. Зробив діло — молись сміло.

Виходимо за ворота, ухиляючись від повішеного. А за ворітьми стрільці новинарів відштовхують. Стоять ті зі своїми апаратами, рвуться пожежу знімати. Тепер уже можна. З Новинарським Приказом у нас тепер, після достопам’ятного листопада, усе гаразд.

Махаю сотникові рукою. Ціляться апарати на пожежу, на повішеного. У кожному будинку, в кожній бульці новинарській знають і бачать люди православні силу Государя й держави. Розуміють Слово й Діло.

Як казав Государ наш: «Закон і порядок — ось на чому стоїть і стояти буде Свята Русь, відроджена із Сірого попелу».

Свята правда!

В Успенському соборі, як завжди, темно, тепло й урочисто. Горять свічки, блищать золоті оправи ікон, димить панікадило в руці вузькоплечого отця Ювеналія, лунає тонкий його голос, басить чорнобородий товстий диякон біля криласу. Стоїмо ми тісними рядами — уся московська опричнина.

Тут і Батя, і Єроха, права рука його, і Мосол, рука ліва. І корінні всі, зі мною включно. І кістяк основний. І молодь. Тільки Государя нема. Зазвичай по понеділках робить він нам милість — приходить помолитися з нами разом. Та сьогодні — нема сонця нашого.

Увесь Государ у справах державних. Або — у церкві Ризположення, храмі своєму домашньому, молиться за Святу Русь. Государева воля — закон і загадка. І слава Богу.

Звичайний день сьогодні, понеділок. І служба звичайна. Пройшла Водохреща, покатались на санях по Москві-ріці, опускали хрест в ополонку-ордань під альтанкою срібною, ялиновими лапами оповитою, хрестили немовлят, самі занурювались у крижану воду, стріляли з гармат, кланялись Государеві й Государині, бенкетували в Грановитій із почтом кремлівським і Колом Внутрішнім.

Тепер до Стрітення — жодних свят, суцільні будні. Справи треба робити. «Хай воскресне Бог і розсіються вороги його…» — читає отець Ювеналій.

Хрестимось ми й кланяємося. Молюсь улюбленій іконі своїй — Спасові Ярому Оку, трепечу під полум’яними очима Спасителя нашого. Грізний Спаситель, непохитний у Суді своєму. З його очей суворих сили для боротьби черпаю, дух свій зміцнюю, характер виховую. Ненависть до ворогів накопичую. Ум-розум гострю.

Хай розсіються вороги Бога й Государя нашого. «Перемогу над супротивними даруй…»

Супротивних багато, це правда. Щойно встала Росія з попелу Сірого, щойно усвідомила себе, щойно шістнадцять років тому заклав Государів батечко Микола Платонович перший камінь у фундамент Західної Стіни, щойно стали ми відгороджуватися від чужого зовні, від бісівського зсередини — так і полізли супротивні з усіх щілин, як ті сколопендри шкідливі. Воістину — велика ідея породжує й великий опір їй. Завжди були вороги в держави нашої, зовнішні й внутрішні, та ніколи так запекло не загострювалася боротьба з ними, як у період Відродження Святої Русі. Не одна голова скотилась на Лобному місці за ці шістнадцять років, не один потяг віз за Урал супостатів та родини їхні, не один червоний півень кукурікав на світанку в дворянських садибах, не один воєвода пердів на дибі в Таємному Приказі, не один підкидний лист упав до скриньки Слова й Діла на Луб’янці, не одному міняйлові набивали рот злочинно нажитими асигнаціями, не один дяк скупався в крутому окропі, не одного посла іноземного випроваджували на трьох жовтих ганебних «меринах» з Москви, не одного вісника спустили з вежі Останкінської з крилами качиними в сраці, не одного баламута-борзописця втопили в Москвіріці, не одна вдовиця дворянська була підкинута батькам у кожусі овечому голою-непритомною…

І щоразу, стоячи в Успенському зі свічкою в руці, думаю я думу таємну, крамольну про одне: а якби не було нас? Чи впорався б Государ сам? Чи вистачило б йому стрільців, та Таємного Приказу, та полку Кремлівського?

І шепочу собі сам, тихо, під спів хору:

— Ні.