Читати книгу - "Будденброки"

— Ну, Христиане, — озвалася вона, — що ти сьогодні вчив?

Виявилося, що в Христіана було письмо, арифметика й співи.

То був семирічний хлопчик, уже тепер майже до смішного схожий на батька: ті самі невеликі, круглі, глибоко посаджені очі, та сама лінія носа, вже великого й горбоватого, а обрис вилиць показував, що його обличчя не довго буде таке по-дитячому кругле, як тепер.

— Ми страх як сміялися, — заторохтів він, і очі його забігали по всіх, хто сидів у покої. — Послухайте, що пан Штенгель сказав Зігмундові Кестерману. — Він нахилився вперед, похитав головою і значуще промовив, вдивляючись поперед себе: — «Зовні, серденько моє, зовні ти гладенький та прилизаний, але душа твоя, серденько, душа твоя чорна…»

Він пропускав «р», «чорна» вимовив як «чегна», а на обличчі його з таким переконливим комізмом вимальовувалась похіть до тієї «зовнішньої» прилизаності, що всі зареготалися.

— Мавпа, та й годі! — ще раз сказав крізь сміх старий Будденброк.

Проте пан Гофштеде нетямився з захвату.

— Charmant![11] — вигукнув він. — Неперевершено! Ні, де треба знати Марцелюса Штенгеля! Достеменно він! Краще й не скажеш!

Томас не мав такого хисту; він стояв біля свого меншого брата і сміявся щиро, без заздрощів. Зуби в нього були не дуже гарні: дрібні й жовті. Зате ніс був як намальований, а очима й формою обличчя хлопець дуже скидався на діда.

Усі посідали, хто на стільцях, хто на канапі, розмовляли про ранню осінь, про новий будинок, балакали з дітьми… Пан Гофштеде біля секретера милувався чудовою чорнильницею з севрської порцеляни у формі плямистого мисливського собаки. Доктор Грабов, чоловік десь консулового віку, з лагідною усмішкою на довгобразому обличчі, зарослому ріденькими баками, оглядав тістечка, булочки з родзинками й різноманітні сільнички з сіллю, виставлені напоказ гостям. То була «хліб-сіль», прислана господарям від родичів і приятелів з нагоди їхнього новосілля. А щоб усі бачили, що то дарунок не якихось злидарів, хліб був спечений із солодкого, приправленого корінням тіста на маслі й на яйцях, а сіль насипано в золоті сільнички.

— Здається, я матиму роботу, — мовив лікар, показуючи на солодощі, і насварився на дітей пальцем. Тоді підняв важку посудину на сіль, перець та гірчицю і похитав головою.

— Від Лебрехта Крегера, — усміхнувся мосьє Будденброк. — Мій любий сват завжди дуже щедрий. Я йому такого не дарував, як він побудував собі літній будинок за міською брамою. Але він завжди був такий… панська вдача! Щедра! А la mode-cavalier![12]

Дзвоник біля дверей задзвонив на цілий будинок. Прибув пастор Вундерліх, присадкуватий старий добродій у довгому чорному сурдуті, з напудреним волоссям і білим, добродушним, веселим обличчям, на якому поблискували жваві сірі очі. Він був уже довгі роки вдівцем і звик зараховувати себе до старих кавалерів, таких, як довготелесий маклер Гретьєнс, що прийшов разом з ним і водно приставляв до очей складені трубкою кістляві долоні, наче оцінював картину: він мав славу великого знавця мистецтва.

Слідом за ними прибув сенатор доктор Ланггальс та його дружина, давні приятелі дому, а також винар Кеппен з великим червоним обличчям, що ніби тонуло між викладеними ватою плечима, в супроводі своєї тілистої жінки.

Було вже більше як пів на п’яту, коли нарешті з’явилися Крегери, — старі й молоді, консул з дружиною і з синами Якобом і Юргеном, однолітками Тома й Христіана. І майже одночасно з ними надійшли батьки пані Крегер — оптовий торговець лісом Евердік з жінкою, старе закохане подружжя; вони й досі при всіх називали одне одного пестливими іменами, як у ті часи, коли ще тільки були заручені.

— Велике панство приходить пізно, — сказав консул Будденброк і поцілував тещу в руку.

— Зате вже цілим гуртом! — Йоганн Будденброк широким жестом обвів громаду Крегерів і потис руку старому.

Лебрехт Крегер, а la mode-cavalier, високий, вишуканий, ще трохи пудрив волосся, але вбраний був по-модному. На його оксамитовій жилетці поблискували два рядки гудзиків із коштовних каменів. Син його Юстус носив невеличкі баки й закручені вуса, а поставою і поведінкою дуже скидався на батька; навіть рухи в нього були такі самі округлі й елегантні.

Гості не посідали, а стоячи ліниво перемовлялися, чекаючи найважливішої миті. Аж ось Йоганн Будденброк-старший подав руку мадам Кеппен і голосно сказав:

— Ну, якщо всі вже маєте апетит, mesdames et messieurs[13]…

Мамзель Юнгман і служниця розчинили білі двері, і товариство поволі подалося до великої їдальні з приємною певністю, що де-де, а в Будденброків гостей завжди чекає ласий шматок…

Розділ третій

Коли всі рушили до дверей, молодший господар сягнув рукою до нагрудної кишені, де зашелестів якийсь папір; люб’язна усмішка раптово згасла на його обличчі, її заступив напружений і стурбований вираз, а на скронях заграли м’язи, наче він зціпив зуби. Тільки для годиться він ступив кілька кроків у напрямку їдальні, тоді спинився й пошукав очима матір: вона під руку з пастором Вундерліхом уже мала переступити поріг серед останніх гостей.

— Пардон, любий пасторе… На кілька слів, мамо!

Пастор добродушно кивнув головою, і консул Будденброк повів стару даму назад до вікна в кімнаті з краєвидами.

— Щоб довго не розводитись: прийшов лист від Готгольда, — сказав він тихо й швидко, дивлячись у її темні допитливі очі, й дістав з кишені складений удвічі запечатаний конверт. — Його рука… Це вже третій, а тато відповів йому тільки на перший… Що робити? Лист прийшов іще о другій годині, давно треба було б віддати його татові, але невже ж я мав сьогодні псувати йому настрій? Що ви скажете? Ще не пізно його викликати…

— Ні, ти маєш слушність, Жане, краще зачекати! — мовила мадам Будденброк і, за своїм звичаєм, швидко схопила сина за руку, — Що там може бути? — додала вона стурбовано. — Хлопець стоїть на своєму. Домагається відступного за пайку в домі… Ні, ні, Жане, краще не тепер… Може, ввечері, як лягатимем спати…

— Що робити? — знову сказав консул і сумно похитав головою. — Я сам не раз хотів просити тата поступитися… Щоб не здавалось, ніби я, брат, вліз у довір’я до батька і рию яму під Готгольда… Та й не хочу, щоб тато, не дай боже, подумав щось негарне. Але як чесно казати… врешті, я ж татів компаньйон. А крім того, поки що ми з Бетсі платимо і за третій поверх, як звичайні пожильці… Що ж до сестри у Франкфурті, то тут справу залагоджено. Її чоловік уже тепер, за татового життя, отримає відступне: четверту частину купівельної ціни будинку. Добра