Читати книгу - "Будденброки"

— Амінь, — сказала вона, — а я щось знаю, дідусю!

— Tiens![3] Вона щось знає! — вигукнув старий добродій і вдав, що аж нетямиться з цікавості. — Ти чула, мамо? Вона щось знає! Ну, хто б сказав…

— Коли удар теплий, то маємо блискавку, — заявила Тоні, на кожному слові киваючи головою. — А як холодний, то маємо грім!

Вона схрестила руки на грудях і переможно обвела очима усміхнені обличчя, певна свого успіху. Але пана Будденброка розгнівали її мудрування, він хотів конче знати, хто дитині розповідав такі нісенітниці. Виявилось, що то була Іда Юнгман, недавно найнята для малої мамзель із Марієнведера. Консулові довелося боронити Іду.

— Ви надто суворі, тату. Чому б у її віці не мати своїх власних дивацьких поглядів на такі речі…

— Excusez, mon cher!.. Mais c’est une folie![4] Ти знаєш, як я не люблю, коли одурманюють дітей! Чули таке? Як холодний удар, то маємо грім! А хай він гримне їй на голову! Дайте мені спокій із своєю пруссачкою!

Річ у тім, що він не вельми полюбляв Іду Юнгман. Старий добродій не був обмеженою людиною: він набачився світу, тринадцятого року їздив четвериком на південь Німеччини закуповувати збіжжя для прусської армії, бував у Парижі та в Амстердамі і, як чоловік освічений, не вважав — боронь боже! — що все, за брамою його любої вітчизни суще, варте догани. Та все ж там, де кінчалися ділові стосунки, в громадському житті, він був, більший прихильник суворих розмежувань, аніж консул, його син, і непривітно зустрічав чужих. Отож як одного дня його діти привезли додому з подорожі до Східної Пруссії приймачку, молоду дівчину-сироту, — їй аж тепер минув двадцятий рік, — дочку господаря заїзду в Марієнведері, що якраз перед тим помер, консулові довелося витримати за своє доброчинство сутичку з батьком; старий провадив наступ майже винятково по-французькому і по-нижньонімецькому. А втім, Іда Юнгман виявилася путящою помічницею в господарстві і в догляді за дітьми, бо завдяки своїй лояльності і пруському уявленню про ранги властиво якнайкраще годилася до такого становища, яке вона посіла в домі Будденброків. То була особа аристократичних принципів, що надзвичайна чітко відрізняла перший клас від другого, середній стан від нижчого; вона пишалася своєю роллю відданої служниці людей вищого кола і ганила Тоні, коли та в школі приятелювала з дівчиною, яку, на думку мамзель Юнгман, можна було зарахувати тільки до середнього стану…

Саме тієї миті пруссачка власного особою з’явилася в ротонді і вступила крізь засклені двері до кімнати: досить висока, кістлява, в чорному вбранні, з гладенько зачесаними косами і цнотливим виразом обличчя. Вона вела за руку малу Клотільду, неймовірно худу дівчинку у квітчастій ситцевій сукенці з бляклими, попелястими кісками і з покірною міною старої дівки. Вона походила із зубожілої до краю бічної лінії; батько її, небіж старого пана Будденброка, служив наглядачем маєтку під Ростоком. Дівчинку взяли на виховання в цей дім, бо вона була одного віку з Антонією і дуже покірливої вдачі.

— Усе приготоване, — оголосила мамзель Юнгман, і «р» продеренчало їй аж у горлі: колись вона взагалі не вміла його вимовляти. — Клотільда так ревно помагала на кухні, що Тріні майже не було чого робити.

Мосьє Будденброк глузливо посміхнувся в своє жабо з Ідиної чудернацької вимови, а консул поплескав по щоці свою маленьку небогу й мовив:

— От і добре, Тільдо. Сказано ж бо: молися і працюй. Нашій Тоні треба було б брати з тебе приклад. Вона занадто любить пустувати і бити байдики.

Тоні похилила голову і спідлоба зиркнула на діда, бо добре знала, що він, як завжди, візьме її в оборону.

— Е, ні! — озвався він. — Вище голову, Тоні, courage![5] Не всім те саме пасує. Кожному своє. Тільда чемна, але ми теж не останні. Я кажу raisonnable[6], Бетсі?

Він звернувся до невістки, що звичайно ставала на його бік, тим часом як мадам Антуалета, мабуть, більше з розважності, аніж з переконання, найчастіше підтримувала консула. Так обидва покоління, ніби в chasse croise[7], подавали одне одному руки.

— Ви дуже добрі, тату, — сказала пані Елізабет. — Тоні постарається стати й слухняною, й розважною… Хлопці вже прийшли зі школи? — спитала вона Іду.

Але Тоні, що з дідових колін підглядала у вікно, майже одночасно з нею вигукнула:

— Том і Христіан уже виходять на Йоганнісштрасе… І пан Гофштеде… І дядько лікар…

Дзигарі на Марийській церкві задзвонили якусь мелодію: дзень, дзінь, бом! — не вельми зграйну, аж важко було вчути в ній якийсь лад, але врочисту; тоді малий і великий дзвони радісно й поважно ознаймили четверту годину; водночас унизу різко задзеленчав на цілий передпокій дзвоник подвійних вхідних дверей — то справді прийшли Том з Христіаном, а з ними перші гості: поет Жан-Жак Гофштеде і домашній лікар Грабов.

Роздій другий

Пан Жан-Жак Гофштеде, міський поет, що, напевне, й цього разу приніс у кишені якогось вірша з нагоди сьогоднішнього свята, був не набагато молодший за Йоганна Будденброка-старшого і вбраний на той самий смак, тільки сурдут мав зеленого кольору. Проте він був тонший і рухливіший за свого давнього приятеля, очі мав невеличкі, меткі, зеленкуваті, а ніс довгий і гострий.

— Щиро дякую, — сказав він, потиснувши руки чоловікам, а дам, — особливо пані Елізабет, що її він надзвичайно поважав, — ушанувавши своїми найвишуканішими compliments[8], тими compliments, на які молоде покоління вже, безумовно, не здатне; вклоняючись, він приємно, лагідно усміхався. — Щиро дякую, високоповажні друзі, за ласкаве запрошення. Цих молодиків, — він показав на Тома й Христіана, що стояли обіч нього в блакитних курточках, підперезаних шкіряними пасками, — ми з лікарем зустріли на Кенігштрасе, вони саме йшли з уроків. Чудові хлоп’ята, правда ж, пані Елізабет? Томас солідний, поважний, він неодмінно буде комерсантом, можна не сумніватися. А от Христіан, мені здається, трохи шибайголова, га? Трохи incroyable[9] … Але я не приховую свого engouement[10]. Я гадаю, що хлопець буде вчитися: він дотепний і має чудові здібності…

Пан Будденброк набрав тютюну з золотої табакерки.

— Мавпа він, та й годі! А може, з нього вийде поет, Гофштеде?

Мамзель Юнгман позсувала на вікнах завіси, і скоро кімнату залляло ледь тремтливе, проте лагідне й приємне світло свічок із кришталевої люстри і з світильників, що стояли на секретері. Волосся пані Елізабет