Читати книгу - "Переслідуваний"

— Гордощі — ознака падіння, — відповів лікар і клацнув ручкою, ховаючи стрижень. — Якщо ви не маєте чого додати, містере Річардс… — Він назвав співрозмовника на прізвище й підвівся. Все це означало, що співбесіду закінчено, незалежно від того, чи має Річардс щось додати, чи ні.

— Не маю.

— Тоді вам у ті двері, праворуч. Бажаю успіху.

— Та певне, — відповів Річардс.

90 проти 100…

З тих, із ким Річардс починав свій останній тест, лишилося чотири чоловіка. Кімната, де вони тепер мали чекати, була значно менша. Нарешті, о пів на п’яту, зайшли останні претенденти, на Ю. та Я. Черговий обійшов усіх з тацею геть позбавлених смаку сандвічів. Річардс узяв два і тепер жував, слухаючи чоловіка на прізвище Реттменманд, що неугавно частував товариство сороміцькими анекдотами.

Згодом їх підняли ліфтом на п’ятий поверх. Тут до їхніх послуг була простора кімната, туалет і загальна спальня з рядами ліжок. їх також поінформували, що о сьомій годині в кафетерії даватимуть гарячі страви.

Річардс посидів трохи, потім устав і підійшов до полісмена, що охороняв двері, в які вони щойно увійшли.

— Скажи, друже, де тут є телефон? — Він не сподівався, що їм дозволять дзвонити у місто, проте полісмен показав великим пальцем на коридор.

Річардс прочинив двері й виглянув. Справді, онде він — телефон-автомат.

Річардс озирнувся на полісмена.

— Слухай, позич п’ятдесят центів на телефон. Я тобі…

— Відчепись.

Річардс стримався, щоб не відповісти грубістю на грубість.

— Я хочу подзвонити дружині. Вдома дитина хвора. Бога ради, постав себе на моє місце.

Полісмен засміявся. То був короткий, уривчастий, огидний сміх. — Усі ви однакові. На кожен день року — жалісна казочка про запас. Готові кольорові об’ємні фільми на Різдво та на День матері.

— Ти, вилупку… — почав Річардс, і щось у його очах і в тому, як він повів плечима, раптом змусило полісмена відвести погляд. — Хіба ти сам не одружений? Хіба ніколи не знав скрути, не просив позичити, навіть коли просити було однаково, що шматок лайна з’їсти?

Полісмен раптом застромив руку в кишеню куртки й дістав жменю пластикових монет. Він тицьнув Річардсові дві монети по двадцять п’ять нових центів, запхав решту назад у кишеню й схопив його за комбінезон.

— Якщо ти пришлеш сюди ще когось, сподіваючись на щедрість Чарлі Грейді, я тобі, сучому синові, голову розчереплю!

— Дякую за гроші, — спокійно мовив Річардс.

Чарлі Грейді засміявся й пропустив його. Річардс вийшов у коридор, зняв трубку й укинув у телефон обидві монети. Вони глухо стукнули, але апарат мовчав. Господи, все марно! Лише по хвилі почувся гудок. Річардс повільно набрав номер телефону в коридорі на п’ятому поверсі, сподіваючись, що йому відповість не та стара паскуда Дженнер. Бо як тільки вона впізнає його, то відразу закричить, що він набрав не той номер.

Зумер прогудів шість разів, потім обізвався незнайомий жіночий голос:

— Алло?

— Я хотів би поговорити з Шійлою Річардс із п’ятої квартири.

— Здається, вона кудись вийшла, — повідомив голос, у якому вчувалися скрадливі нотки. — Я бачила, як вона прогулюється по вулиці. Сподіваюсь, ви здогадалися, про що йдеться. У них захворіла дитина. А чоловіченько і цента не годен заробити.

— Постукайте до них у двері! — просичав Річардс.

— Зачекайте…

Випущена з рук трубка стукнулась об стіну. Здалеку долинув глухий стукіт і вигуки незнайомки:

— Місіс Річардс! Вас до телефону! Місіс Річардс!..

За півхвилини той самий голос знову почувся в трубці.

— Її нема. Дитина аж захлинається плачем, а її немає. Я ж кажу, вона ходить клієнтів видивляється. — Жінка хихикнула.

Річардс шкодував, що не може вигулькнути на другому кінці дроту, наче лихий джин із чорної пляшки, й душити власницю незнайомого голосу, аж поки в неї вилізуть очі й покотяться по підлозі.

— Передайте їй записку, — сказав він. — Пишіть на стіні, якщо немає на чому.

— У мене нема олівця. Я кладу трубку. Бувайте здорові.

— Почекайте! — заволав Річардс розпачливо.

— Я кладу… Хвилинку… — знехотя промовив голос. — Ось вона піднімається сходами.

Обливаючись потом, Річардс знесилено прихилився до стіни. За хвилину він почув голос Шійли — насторожений, трохи наляканий:

— Алло?

— Шійло!.. — Він заплющив очі, — не маючи сили відірватись од стіни.

— Бене, Бене, це ти?.. З тобою все гаразд?

— Еге ж. Усе чудово. Як Кеті? їй не…

— Без змін. Жар не дуже сильний, але вона так хрипить, наче в неї круп. Бене, мені здається, в неї набряк легенів. А що, як це пневмонія?

— Усе буде гаразд. Усе буде гаразд.

— Я… — Шійла замовкла. — Я нізащо не залишила б її саму, але я мусила… Бене, я знайшла сьогодні двох клієнтів. Ти вже пробач. Зате дістала деякі ліки в аптеці. Добрі ліки… — Голос її зазвучав натхненно й ритмічно, наче вона проказувала проповідь.

— Ті ліки ні к бісу не годяться, — сказав Бен. — Слухай, Шійло, не роби цього більше. Прошу тебе. Я думаю, мене вже зарахували. Правда. Тепер не дуже відсіватимуть, бо людей залишилось мало, а програм багато. Треба ж якось забезпечити їх гарматним м’ясом. Крім того, мені, мабуть, дадуть аванс. А місіс Апшо…

— На неї в чорному аж дивитись було страшно, — перебила його Шійла безбарвним голосом.

— Ти на це не зважай. Головне, пильнуй Кеті, Шійло. І ніяких клієнтів.

— Гаразд. Я сидітиму вдома. — Він не повірив її голосу. (Правду кажеш, Шійло?) — Бене, я кохаю тебе.

— І я тебе ко…

— Три хвилини закінчились, — урвала їх телефоністка. — Якщо бажаєте продовжити, опустіть, будь ласка, нову двадцятип’ятицентову монету або три старі.

— Зачекайте хвилинку! — заволав Бен. — Поклади трубку, суко! Ти…

У відповідь почувся бездушний гудок.

Бен пожбурив трубку. Вона відлетіла на довжину пругкого сріблястого шнура, підскочила вгору, вдарилась об стіну й почала розгойдуватися, наче якась дивна змія, що, вжаливши раз, мусила здохнути.

«Хтось повинен платити, — тупо думав Бен, повертаючись назад. — Повинен».

89 проти 100…

Вони пробули на п’ятому поверсі до десятої наступного дня, і Річардс мало не збожеволів од люті, тривоги й розчарування, аж поки схожий на гомика тип у форменому комбінезоні, який щільно облягав його молоде тіло, лагідно запросив їх до ліфта. Їх лишилось разом чоловік триста; понад шістдесят тихо вирядили вчора ввечері. Серед них був і невтомний оповідач сороміцьких анекдотів.

Групами по п’ятдесят чоловік їх підняли на шостий поверх і завели до невеликого залу. Тут в око впадали неабиякі розкоші — скрізь червоний плюш. Помітивши вмонтовані в підлокітники із справжнього дерева попільнички, Річардс