Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

З цією метою ще у XVIII столітті Російська держава почала засуджувати своїх в’язнів до примусової праці — різновиду покарання, який пізніше став відомий під назвою каторга — від грецького слова kateirgon, «примушувати, силувати». Російська каторга має тривалу передісторію. На початку XVIII століття Петро I використовував засуджених і кріпаків на будівництві доріг, фортець, заводів, кораблів і самого міста Санкт-Петербурга. 1722 року він видав конкретніший указ, згідно з яким злочинці, разом з дружинами і дітьми, спрямовувалися на заслання біля срібних копалень Даурії у Східному Сибіру[29].

У той час використання Петром примусової праці розглядалося як великий економічний і політичний успіх. Справді, історія сотень тисяч кріпаків, які поклали свої життя на будівництві Санкт-Петербурга, справила величезний вплив на майбутні покоління. Багато людей померли на цьому будівництві — і, незважаючи на це, місто стало символом прогресу та європеїзації. Хоча методи були жорстокими, країна отримала користь. Ймовірно, приклад Петра допомагає зрозуміти готовність, з якою використовували каторгу його наступники. Поза сумнівом, великим прихильником методів Петра I у будівництві був і Сталін.

Разом з тим у XIX столітті каторга залишалася порівняно рідкісною формою покарання. Наприклад, 1906 року відбували свої терміни тільки шість тисяч каторжан; 1916 року напередодні революції на каторжних роботах працювало лише 28 тисяч в’язнів[30]. Набагато важливішою з економічної точки зору була інша категорія в’язнів: примусові поселенці, які були засуджені до життя на засланні, але не у в’язниці, у малонаселених районах країни, обраних через їхній еконо-мічний потенціал. Лише у період з 1824 по 1889 рік до Сибіру було спрямовано близько 720 тисяч примусових поселенців. Багато вирушало туди разом з родинами. Вони, а не в’язні в кайданах, поступово заселили порожні російські пустоші, багаті на корисні копалини[31].

Їхні вироки не завжди були легкими, і декому з поселенців їхня доля здавалася гіршою за долю каторжників. Заслані до віддалених малонаселених районів з бідною землею, багато людей помирали з голоду довгими зимами або до смерті спивалися з нудьги. Там було дуже мало жінок — їхня кількість ніколи не перевищувала 15 відсотків — дуже мало книжок і майже жодних розваг[32].

Під час своєї подорожі до Сибіру Антон Чехов зустрівся з деякими з цих поселенців і описав їхнє життя: «Більшість з них бідні, слабосилі, практично не підготовлені, у них немає нічого, крім уміння писати, хоча часто писати їм нікому. Дехто з них починає з продажу, річ за річчю, сорочок голландського сукна, простирадел, шарфів і носових хустинок, і закінчує за два-три роки смертю у страшенній нужді»[33].

Але злидні й занепад чекали не на всіх засланців. Сибір далеко від європейської частини Росії, влада на Сході була набагато м’якосердішою, а значення аристократії набагато меншим. Багатші поселенці й колишні в’язні іноді робили великі статки. Освіченіші ставали лікарями і правниками, керували школами[34]. Княгиня Марія Волконська, дружина декабриста Сергія Волконського, давала гроші на будівництво театру і концертного залу в Іркутську: хоча її, як і її чоловіка, формально було позбавлено титулу, запрошень до неї на звані вечори й обіди гаряче добивалися, а обговорювали їх навіть аж у Москві й Петербурзі[35].

За станом на початок XX століття система до певної міри втратила свою колишню суворість. Мода на тюремні реформи, яка пройшла Європою у XIX столітті, зрештою докотилася й до Росії. Порядки ставали ліберальнішими, а поліція не такою суворою[36]. І справді, на відміну від того, що прийшло пізніше, дорога до Сибіру видавалася коли й не зовсім приємною, то навряд чи тяжким покаранням для маленької групи людей, які згодом стануть керманичами Російської революції. Під час перебування у в’язниці більшовики отримували певні зручності як «політичні», а не кримінальні в’язні, їм дозволялося мати книжки, папір і письмове приладдя. Один з більшовицьких лідерів, Орджонікідзе, пригадував, що коли сидів у Петербурзі в Шліссельбурзькій фортеці, то читав, з-поміж іншого, Адама Сміта, Рікардо, Плеханова, Вільяма Джеймса, Фредеріка Тейлора, Достоєвського та Ібсена[37]. За пізнішими мірками, більшовиків також добре годували, одягали і навіть прекрасно стригли. Троцький, в’язень Петропавловської фортеці, на фото 1906 року має окуляри, костюм, краватку і сорочку з дивовижно білим комірцем. Тільки вічко для наглядача у дверях за ним вказує на те, де він перебуває[38]. На іншому фото, знятому в період його заслання у Східному Сибіру 1900 року, він у хутряній шапці й товстому пальті, навколо Троцького — чоловіки й жінки, також у доброму хутряному вбранні[39]. Через п’ятдесят років у ГУЛАГу ці речі були б рідкісними коштовностями.

Коли життя на царському засланні таки ставало нестерпним, завжди існувала можливість втечі. Самого Сталіна арештовували і засуджували до заслання чотири рази. Тричі він тікав, одного разу з Іркутської губернії і двічі з Вологодської — району, який пізніше був буквально всіяний таборами[40]. У результаті його презирство до «беззубості» царизму не знало меж. Російський біограф Сталіна Дмитро Волкогонов так характеризує його думку стосовно цього: «Ви не мусите працювати, можете читати, скільки душа забажає, і можете навіть утекти, на те потрібна тільки ваша воля»[41].

Таким чином, сибірський досвід забезпечив більшовиків певним зразком — і водночас був уроком необхідності надзвичайно суворих каральних порядків.

Якщо ГУЛАГ являє собою невід’ємну частину радянської і російської історії, то він також і невіддільний від історії європейської: Радянський Союз не був єдиною в Європі XX століття країною з тоталітарним суспільним устроєм і системою концентраційних таборів. Хоча завдання цієї книжки і не полягає у порівнянні радянських і нацистських таборів, цю тему не можна і взагалі обійти. Дві системи було збудовано приблизно в один період часу, на одному континенті. Гітлер знав про радянські табори, Сталін знав про Голокост. Були в’язні, які побували у таборах обох систем і їх описали. На глибинному рівні системи ці мають спорідненість.

Перш за все, споріднені вони через те, що і нацизм, і радянський комунізм постали з варварства Першої світової війни і громадянської війни в Росії, яка вибухнула відразу після неї. Ведення бойових дій грунтувалося на методах індустріальної епохи, широко застосовуваних в обох цих конфліктах, які породили у той час величезний відгук в інтелектуальній сфері й мистецтві. Менш помітним — звісно, не для мільйонів безпосередніх жертв — виявилося широке застосування методів індустріальної епохи для позбавлення волі. Обидві сторони з 1914 року будували табори для інтернованих і військовополонених по всій Європі. 1918 року на території Росії