Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

розлетівся на тисячі шматків. Все було просякнуте димом і запахом згарища; степ був тісний, він душив, його начебто стискував гарячий закопчений кулак». Хоча Кожина й ніколи не була у таборах, вона пережила жахливий холод, голод і страх, не маючи ще й десяти років, спогади про це потім переслідували її все життя. «Ніщо, — писала вона, — не зможе стерти спогадів про те, як у ковдрі несли тіло Вадика; як задихалася в агонії Таня, як ми з мамою, останні, продиралися крізь дим і грім вогняним степом»[21].

Населення ГУЛАГу і населення решти СРСР крім страждань мало ще багато спільного. І в таборах, і поза ними можна було бачити ту ж саму халатність у роботі, ту ж саму злочинну й дурну бюрократію, ту ж саму корупцію і ту ж саму зловісну байдужість до людського життя. Під час роботи над книжкою я розповіла одному своєму польському другові про туфту — шахрайство з виконанням робочих норм, — розвинуту в радянських таборах, про це йтиметься у книжці далі. Він розсміявся: «Ти думаєш, це винайшли в’язні? Та увесь радянський блок займався туфтою». У сталінському Радянському Союзі різниця між життям за колючим дротом і на волі не була фундаментальною, швидше ця відмінність полягала у ступені. Можливо, саме тому про ГУЛАГ часто говорять як про найяскравіше вираження радянської системи. Навіть на тюремному жаргоні світ по той бік колючого дроту називався не «волею», а большой зоной, більшою і не такою убивчою, як «мала зона» табору, але не більше за неї людською — і певно що не гуманнішою.

Однак якщо ГУЛАГ неможливо повністю відділити від життя решти Радянського Союзу, то не можна повністю відділяти історію радянських таборів від довгої і багатонаціональної історії в’язниць, заслання, позбавлення волі, концентраційних таборів. Вислання в’язнів у віддалені місця, де вони могли б «сплатити свої борги суспільству», зробитися корисними і не справляти згубного впливу на інших своїми ідеями чи злочинними діяннями, — практика така ж стара, як і сама цивілізація. Правителі античних Риму і Греції висилали своїх дисидентів до віддалених колоній. Сократ пішов на смерть, щоб не терпіти мук вислання з Афін. Поета Овідія вислали до мерзенного порту на Чорному морі. Георгіанська Великобританія висилала своїх злодіїв до Австралії. Франція XIX століття висилала злочинців до Гайани. Португалія висилала своїх небажаних елементів до Мозамбіку[22].

Новому радянському керівництву 1917 року не потрібно було шукати прецедентів десь аж у Гренландії. Від XVII століття Росія мала власну систему заслання: перша згадка про вислання у російських законах з’являється 1649 року. У той час заслання розглядалося як нова, гуманніша форма кримінального покарання — набагато краща в цьому сенсі за смертну кару, таврування чи калічення — і застосовувалася за широке коло різноманітних злочинів, від нюхання тютюну і ворожіння до вбивства[23]. Багатьох російських інтелектуалів та письменників, серед них і Пушкіна, було засуджено до тієї чи тієї форми заслання, тоді як для інших джерелом страждання була сама можливість заслання: на пікові своєї літературної слави, 1890 року, Антон Чехов здивував усіх, хто його знав, і вирушив у подорож, щоб відвідати і описати виправні колонії на острові Сахалін біля російського узбережжя Тихого океану. Перед від’їздом він писав своєму здивованому видавцеві, пояснюючи причини такого рішення: «…ми згноїли мільйони людей, згноїли даремно, не роздумуючи, варварськи; ми ганяли людей по холоду в кайданах десятки тисяч верст, заражали сифілісом, розмножували злочинців… але ніщо з цього не має з нами нічого спільного, це просто нецікаво…»[24]

В історії царських тюрем можна легко знайти багато з того, що перегукується із майбутньою практикою радянського ГУЛАГу. Наприклад, як і ГУЛАГ, заслання до Сибіру ніколи не призначалося виключно для злочинців. Закон від 1736 року проголошував, що якщо якесь село вважає, що хтось із його мешканців погано впливає на інших, то сільські старости можуть поділити майно бідолахи і наказати йому йти з села деінде. Якщо така людина не знайде собі місця проживання, то держава може відправити її на заслання[25]. І справді, цей закон 1948 року згадував Хрущов, обстоюючи (успішно) ідею застосування заслання до колгоспників, звинувачених у недостатньому ентузіазмі і працьовитості[26].

Практика заслання просто неугодних людей тривала упродовж XIX століття. У своїй книжці «Сибір і заслання» Джордж Кеннан, дядько відомого американського державного діяча, описав систему «адміністративного процесу», свідком якого він був 1891 року:

«Засуджений міг бути не винним у жодному злочині… але якщо, на думку місцевої влади, його присутність у певному місці є "шкідливою для громадського порядку" чи "несумісною з громадським спокоєм", його можуть арештувати без ордера, можуть від двох тижнів до двох років тримати у в’язниці, а потім насильно направити у будь-яке інше місце імперії і там поставити під поліційний нагляд на період від одного до десяти років»[27].

Адміністративне заслання — яке не потребувало суду і процедури винесення вироку — було ідеальним каральним заходом не тільки для порушників спокою як таких, а також і для політичних опонентів режиму. В давніші часи серед них було багато польських аристократів, які виступали проти захоплення росіянами їхніх територій і майна. Пізніше заслання застосовувалося до релігійних «відступників», а також до членів «революційних» груп і таємних товариств, зокрема і до більшовиків. Хоча вони й не були на адміністративному засланні — тобто їх судили і виносили вироки, — найсумнозвіснішою групою «примусових поселенців» XIX століття стали декабристи, група родовитих аристократів, які 1825 року підняли не надто потужне повстання проти царя Миколи I. Зі мстивістю, яка вразила всю тогочасну Європу, цар наказав стратити п’ятьох декабристів. Інших він позбавив чинів і відправив, закутими у ланцюги, до Сибіру; там до декого з них приєдналися дружини. Небагато з цих поселенців дожили до амністії, оголошеної наступником Миколи Олександром II через 30 років, і повернулися додому в Петербург уже старими немічними людьми[28]. Федір Достоєвський, 1849 року засуджений до чотирьох років каторжних робіт, — ще один приклад знаменитого політичного в’язня. Після повернення із сибірського заслання він написав «Записки з Мертвого дому», і досі найвідомішу книжку про царську тюремну систему.

Як і ГУЛАГ, царська система заслання не була призначена виключно для виконання покарань. Російські правителі прагнули, щоб заслані — як кримінальні, так і політичні, вирішували економічну проблему, яка лише загострювалася з плином століть: недостатню заселеність далекого сходу і далекої півночі Росії і, внаслідок цього, неможливість використання природних ресурсів цих районів.