Читати книгу - "Vita Nostra"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ляснула по бую. Глянула на небо — там загорявся світанок. Зиркнула під воду — туди відходив ледь помітний залізний якірний трос.
Повернулася на берег і щойно встигла накинути на плечі рушника, як зайшлася в нападі нудоти. П’ять монет вилетіли одна за одною, залишивши у горлі біль та поступово згасаючі в шлунку судоми, розкотилися по гальці, ховаючись у щілини поміж каменів.
* * *
Мама повернулася пополудні, дуже стомлена й страшенно зосереджена. Валентинові покращало — інфаркту таки не було, допомога приспіла вчасно, а тому небезпека пацієнтові більше не загрожувала.
— Усе буде добре, — повторила мама відчужено. — Спати я хочу, Сашко, вмираю просто… Матимеш бажання — іди на пляж сама. Я подрімаю.
— Як він там? — запитала Сашка. — Може, телеграму яким-небудь родичам…
— Уже прилетіли родичі, — так само відчужено повідомила мама. — Дружина до нього прилетіла з Москви. Усе буде гаразд… Ну, йди.
Сашка зняла купальник з мотузки на балконі, вийшла з дому. На пляж не хотілося, і вона подалася блукати парком, убогим, курним, але ж це бодай якийсь затінок.
«Дуже погано, але не жахливо». Страх, потрясіння, зіпсований відпочинок… Але, з другого боку, хто такий Валентин? Іще тиждень тому — випадковий мамин знайомий. Звичайно, мама так раділа, але ж їхні стосунки від самого початку були приречені. Пляжний роман…
Сашка сіла на лаву. Вузька алея була всипана чорними стручками акацій. Гіркота й образа за маму роз’їдали, мов кислота. Курортний роман… Яка вульгарність, та на що він розраховував… І навіщо йому мучити пристойну жінку — познайомився б із дівкою, що їх тут повно: сережка в пупку, джинси обрізані вище дупи…
«Краще б він умер», — подумала Сашка похмуро.
«Дуже погано, але не жахливо». А Сашка ж повірила, що лихо станеться з мамою. Таким виразним було передчуття. Страх… Звідтоді, як вона вперше побачила чоловіка в темних окулярах, страх тримає її в жмені, як сама вона — монети. Ледь відпустить і стисне… «Це навчить тебе дисципліни». Авжеж, навчило. Тепер вона без усіляких будильників вставатиме о пів на четверту. Або взагалі не спатиме. Бо була та мить, була «швидка» біля входу на пляж, було відчуття, що все на світі пропало, все-все…
Вона перевела подих. Завтра вранці допливе до буя, і післязавтра, і перед від’їздом теж. А потім повернеться до міста й усе чисто забуде. Школа, будні, випускний клас, репетитори, вступ до вузу…
Вона сиділа на лаві, розглядаючи пригорщу монет на долоні. Двадцять дев’ять штук — із однаковим круглим знаком, із нулем. Важкі й маленькі — діаметром як старі радянські копійки.
* * *
У поїзді монети розсипалися.
Сашка лежала на верхній бічній полиці й дивилася у вікно. Кишеня джинсових шортів виявилася розстебнутою, монети висипалися і з веселим стукотом розкотились мало не по всьому плацкартному вагоні. Сашка за мить злетіла з полиці.
— Ой! — сказала маленька дівчинка, сусідка з купе навпроти. — Грошики!
Сашка присіла навпочіпки, збираючи золоті кружальця, видлушпуючи з-під чиїхось валіз, і заледве не збила з ніг провідницю, яка розносила чай.
— Обережніше, пасажирко!
Дівчинка підняла монетку й тепер зацікавлено розглядала її.
— Мамо, це золото?
— Ні, — відповіла та, не відриваючись од книжки. — Це такий сплав… Віддай.
Сашка вже стояла поряд із простягненою рукою. Дівчинка неохоче повернула іграшку. Сашка відвернулася до вікна, перелічила монети; їх мало бути тридцять сім, а набиралося тридцять шість.
— Пробачте, ви монетку не бачили?
У сусідніх купе похитали головами. Сашка метнулася назад по вагону, знову мало не врізалася в провідницю. На крайньому бічному місці, біля виходу до тамбура, чоловік у синьо-червоному спортивному костюмі замислено розглядав округлий знак на аверсі. Якщо на нього довго дивитися він здавався об’ємним.
— Це моя. — Сашка простягла руку. — Я впустила.
Чоловік підняв голову. Глянув на Сашку, оцінюючи. Знову подивився на монету.
— Що це?
— Сувенір. Віддайте, будь ласка.
— Цікаво. — Пасажир не квапився виконувати її прохання. — Де взяла?
— Подарували.
Чоловік гмикнув.
— Слухай, я її куплю в тебе. Десять доларів вистачить?
— Ні. Вона не продається.
— Двадцять доларів?
Сашка нервувала. До розмови прислухалася жінка, яка сиділа на сусідньому бічному місці, за столиком навпроти.
— Це моя монета, — сказала Сашка твердо. — Віддайте її мені, будь ласка.
— Був у мене знайомий. — Чоловік перевів погляд із Сашки на монету й назад. — Чорний археолог, двадцять років йому. Теж усе длушпався в Криму в якихось ямах… Заробляв, пам’ятаю. А потім його зарізали. Кудись він поткнувся, розумієш, куди не слід було.
— Я ні в яких ямах не длушпалася. — Сашка дивилась на його долоню. — Це мені подарували. Воно моє.
Їхні погляди зустрілися. Чоловік хотів щось сказати, як і раніше, неквапно й поблажливо, але затнувся. Сашка ладна була цієї миті битися за монету, кричати, ридати, грубіянити, дряпати йому обличчя. Напевне, ця її готовність читалася в погляді.
— Як хочеш.
Золоте кружальце впало на простягнену Сашчину долоню. Дівчина судомно стисла пальці й так, затамувавши подих, повернулася до мами.
Та сиділа на своєму місці, байдуже дивилась у вікно й нічого навколо не помічала.
* * *
Осінь настала в жовтні, відразу й надовго. Червоне кленове листя прилипало до мокрого асфальту, мов пласкі морські зірки. Сашка жила між школою та курсами при університеті. Клопотів вистачало — конспекти, твори, контрольні. Ні на що інше часу не лишалося, зайнятими були навіть неділі, й це Сашку влаштовувало. Вона виявила, що завантажений роботою мозок навідріз відмовляється вірити в таємничих незнайомців із їхніми завданнями, в золоті монети, які з’являються на світ Божий зі шлунка. Навіть море, лагідне літнє море з червоним буєм на хвилях здавалося нереальним, а вже все, пов’язане з ним, — і поготів.
І мама ожила. Із закінченням літа скінчилася й депресія, тим паче що роботи в їхній конторі було, як завжди, непочатий край. Обидві вони, замкнені в щоденній круговерті, заборонили собі думати про нездійсненне — кожна про своє. І до певного часу це чудово вдавалося.
Потім прийшов лист із Москви. Мама дістала його з поштової скриньки, довго крутила в руках, перш ніж розкрити, потім усе-таки розірвала конверт і прочитала.
— Валик розлучився з дружиною, — сказала, звертаючись до ввімкненого телевізора.
— Ну то й що? — дещо брутально запитала Сашка.
Мама вклала листа назад у конверт і пішла до своєї кімнати. Сашка вимкнула телевізор і засіла за підручник; по десять разів перечитувала параграф з історії — не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Vita Nostra», після закриття браузера.