Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Віллі, — кажу я. — Я людина поверхова і вважаю цю мить одною з найкращих у своєму молодому житті. Але поясни ж нам нарешті, що трапилось?

Віллі, тіпаючись від німого реготу, показує на Рене.

— Exusez, mademoiselle, — звертаюсь я до неї. — Je me…

Моя французька мова викликає у Віллі ще більший регіт.

— Скажи їм, Лотто, — пирхає бін.

— Що? — скромно посміхаючись, але тихим розкотистим басом питає Рене.

Ми мовчки дивимось на неї.

— Вона артистка, — видавлює з себе Віллі. — Дуетистка. Виконує дуети, але сама. Одну строфу високим голосом, другу — низьким. Одну — сопрано, другу — басом.

Темрява розвіюється.

— Але ж бас… — дивуюсь я.

— Талант, — пояснює Віллі. — І, звичайно, старанність. Вам треба колись послухати, як вона передає сімейну сварку. Лотта просто чарівна!

Ми погоджуємося з цим. З’являється гуляш. Едуард крадеться по залі, стежачи здалеку за нашим столиком, його хиба в тому, що він завжди намагається доскіпатись до всього. Це псує його лірику і робить його недовірливим. Зараз Едуард сушить собі голову над походженням таємничого баса, але він навіть не підозрює, що його ще чекає. Ґеорґ Кроль, кавалер старої школи, запросив Рене де ля Тур і Віллі бути нашими гостями і разом з нами відсвяткувати перемогу. А потім він дасть Едуардові за чудовий гуляш чотири папірці, які всі разом сьогодні варті хіба що кілька кісток. Едуардові залишиться тільки скреготіти зубами від злості.

Вечоріє. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, розташованій над конторою. Наш будинок низький, старий і занедбаний. Він, як і сусідні будинки, раніше належав церкві, що стоїть на майдані в кінці вулиці. В ньому колись мешкали священики та церковні служники, але шістдесят років тому він перейшов до рук фірми Кролів. Дім, власне, складається з двох низеньких будинків, розділених ворітьми зіркою і під’їздом; в другому живе відставний фельдфебель Кнопф з дружиною і трьома дочками. Далі починається чудовий старий сад, у якому міститься наш товар, а за ним, трохи ліворуч, стоїть двоповерхова дерев’яна будівля, схожа на повітку. На першому поверсі працює наш скульптор. Курт Бах. Він ліпить конаючих левів і орлів, що здіймаються летіти, і намічає на надгробках написи, які потім видовбує каменяр. У вільний час Курт Бах грає на гітарі, мандрує і мріє про золоті медалі славнозвісному Куртові Баху пізнішого періоду — того періоду, який ніколи не настане. Йому тридцять два роки.

Верхній поверх ми здаємо трунареві Вільке — худому чоловікові, про якого ніхто не знає, є в нього сім’я чи ні. У нас з ним дружні стосунки, як завжди, коли вони основані на взаємній вигоді. Дізнавшись про свіжого покійника, якому ще не замовлено труни, ми рекомендуємо Вільке або даємо йому знати, щоб він запропонував свої послуги. Вільке робить те саме для нас, коли назнає десь труп, якого ще не встигли схопити гієни конкуренції, тому що боротьба за покійників жорстока і ведеться до останнього. Оскар Фукс, комівояжер наших конкурентів Гольмана й Клоца, використовує для цього навіть цибулю. Перш ніж зайти в дім, де лежить покійник, він виймає з кишені кілька порізаних цибулин і нюхає їх, аж поки не виступають сльози, — тоді прямує до хати і, вдаючи, що дуже сумує за дорогим небіжчиком, починає влаштовувати свої справи. Його прозивають за це Плаксивим Оскаром. Дивно, однак якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за життя хоч наполовину так, як піклуються тоді, коли це вже все ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу — але така вже людська вдача: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо.

Вулицю поволі затягує прозорий серпанок сутінку. У Лізи вже світиться, але цього разу вікна завішено — знак, що різник дома. Від її будинку починається сад торговця винами Гольцмана. Через огорожу перехиляється бузок, а з підвалу від бочок тхне оцтом. З воріт нашого будинку на вулицю виходить відставний фельдфебель Кнопф. Це худий чоловік у кашкеті з козирком і з палицею в руці, який, всупереч своїй професії й тому, що він за все життя не прочитав жодної книжки, крім стройового уставу, скидається на Ніцше. Кнопф прямує по Гакенштрассе вниз і на розі Марієнштрассе завертає ліворуч. Опівночі він повернеться назад уже з правого боку — цим Кнопф закінчить свій обхід міських пивниць, котрий він, як і належить старому солдатові, здійснює з методичною послідовністю. Кнопф п’є тільки горілку і тільки хлібну. Але вже й знає її, як ніхто інший. В місті є щось із три чи чотири фірми, які курять цей сорт горілки. Для нас їхня продукція приблизно однакова на смак, а для нього ні; він відрізняє, яка звідки, уже по запаху. Сорок років невтомної праці так витончили його смак, що навіть коли горілка того самого сорту, він може визначити, — з якої пивниці її взято. Кнопф запевняє, що й кожен льох має свій особливий запах і він уміє його розрізнити. Звичайно, не по горілці з пляшок, а лиш по тій, що з бочок. Він уже не раз вигравав на цьому в заклад.

Я підводжусь і озираюсь довкола. Кімната моя невелика, з низькою нерівною стелею, однак у ній є все, що мені потрібно: ліжко, полиця з книжками, стіл, кілька стільців і старе піаніно. П’ять років тому на фронті я й гадки не мав, що колись так добре житиму. Ми тоді стояли у Фландрії — то був великий наступ на Кемельберг, під час якого полягло три чверті нашої роти. Ґеорґ Кроль другого дня попав до лазарету з раною в животі, а я ще витримав майже три тижні, поки куля не влучила мені в коліно. Потім війна скінчилась поразкою, і я став, нарешті, вчителем. Так хотіла моя хвора мати, і я обіцяв їй.

Мати гадала, що коли я стану чиновником, матиму професію і постійне місце роботи, то, принаймні, зі мною нічого більше не трапиться. Мати померла в останні місяці війни, але я все-таки склав іспити і працював деякий час у глухих селах, поки не відчув, що не можу більше втокмачувати дітям те, у що сам давно вже не вірю, і ховати себе живцем серед спогадів, котрі хотів би забути.

Я пробую читати, але в таку погоду не читається. Весна