Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

книжечки з талонами. Переставши продавати абонементи, Едуард сподівався, що за десять днів усі талони скінчаться, бо в книжечках їх було тільки по десятку, а він гадає, що жодна розсудлива людина не придбає собі більше, ніж одну книжечку. Однак ми з Ґеорґом мали їх понад тридцять кожен. Через два тижні після скасування абонементів Едуард захвилювався, бо ми все ще розраховувались талонами; коли минуло чотири тижні, його почала охоплювати паніка. На той час ми вже їли за півціни; після шести тижнів обід нам коштував не дорожче як десять сигарет. Ми з’являлись день у день і розраховувались талонами. Едуард запитував, скільки в нас їх ще є, —ми ухилялися од відповіді. Він спробував не брати талонів — ми наступного разу привели з собою адвоката, запросивши його на віденський шніцель. За десертом адвокат прочитав Едуардові цілу лекцію про контракти та зобов’язання і заплатив за їжу нашим талоном. Лірика Едуарда набула похмурих рис. Він спробував домовитись — ми відхилили його спробу. Він написав повчальний вірш «Вилазить боком кривдою нажите» і послав його до газети. Редактор показав вірша нам. У ньому було повно ущипливих натяків на могильників народу, згадувалось про надгробки й траплялося слово «Кроль-лихвар». Ми запросили свого адвоката на свинячі котлети у «Валгалу», і він пояснив Едуардові, що таке публічна образа та які вона може дати наслідки, знову ж таки розрахувавшись нашим талоном. Едуард, який раніше був ніжним ліриком і оспівував тільки квіти, почав писати вірші, сповнені ненависті. Однак це було все, що він міг зробити. Боротьба триває далі. Едуард щодня сподівається, що наші запаси скінчаться; він не знає, що у нас талонів більше, ніж на сім місяців.

Віллі підводиться. Він у новому темно-зеленому костюмі з дуже дорогої матерії і скидається у ньому на червоноголову жабу-древесни-цю. Краватка в нього прикрашена перлиною, на вказівному пальці правої руки виблискує масивний перстень з печаткою. П’ять років тому Віллі був помічником командира нашої роти. Йому двадцять п’ять років — стільки, як»! мені.

— Дозвольте познайомити вас, — каже Віллі. — Мої товариші й фронтові друзі Ґеорґ Кроль та Людвіг Бодмер — фрейлейн Рене де ля Тур з «Мулен руж» у Парижі.

Рене де ля Тур стримано, але приязно киває нам. Ми вражено дивимось на Віллі. Він відповідає нам гордим поглядом.

— Влаштовуйтесь, панове, — запрошує Віллі. — Наскільки я розумію, Едуард хотів позбавити вас обіду. Гуляш смачний, хоч трохи замало цибулі. Сідайте, ми охоче дамо вам місце.

Ми сідаємо навколо столу, Віллі знає про нашу війну з Едуардом і стежить за нею з цікавістю природженого гравця.

— Кельнер! — гукаю я.

Плоскостопий кельнер, який перевальцем пробирається між столиками за чотири кроки від нас, раптом глухне.

— Кельнер! — гукаю я ще раз.

— Ти справжній варвар, — зауважує Ґеорґ. — Ображаєш Людину її професією. Навіщо ж він робив вісімнадцятого року революцію? Гукай: «Пане старший офіціант!»

Я посміхаюсь. Це правда, німецька революція 1918 року була най-безкровніша в світі. Революціонери самі так перелякались, що відразу ж покликали на допомогу бонз і генералів з колишнього уряду, щоб ті захистили їх від приступу надмірної хоробрості. Ті великодушно погодились. Частину революціонерів було вбито, князям та офіцерам дали величезні пенсії, щоб вони мали час готувати путчі, чиновники одержали нові титули; вчителі стали вченими радниками, шкільні інспектори — шкільними радниками, кельнери дістали право величати себе старшими офіціантами, колишні партійні секретарі стали превосходительствами, військовий міністр демократичного уряду з великою радістю взяв під своє крильце в міністерство справжніх генералів, і німецька революція потонула в червоному плюші, в комфорті, в пивних і в тузі за мундирами та командами.

— Пане старший офіціант! — гукає Ґеорґ.

Кельнер і далі вдає, що не чує. Це давній дитячий трюк Едуарда: він сподівається, що ми здамось, коли кельнери не обслуговуватимуть нас.

— Старший офіціант! Ви оглухли? — розлягається раптом у залі громовий голос з першокласним прусським казарменим відтінком. Він одразу діє, як сигнал труби на старих бойових коней. Кельнер зупиняється, ніби йому вистрілили в спину, і обертається; два інших кидаються до нас звідкись збоку, хтось клацає каблуками, якийсь чоловік, що сидить недалеко від нас, схожий на військового, тихо вигукує: «Браво», і навіть Едуард біжить, щоб довідатись, кому належить цей голос з вищих сфер. Він знає, що ні я, ні Ґеорґ не можемо так командувати.

Ми мовчки дивимось на Рене де ля Тур. Вона сидить собі спокійно й скромно, нібито все це її не стосується. Проте гукнути так могла тільки вона — ми знаємо голос Віллі.

Кельнера зупиняється біля нашого столика.

— Що панство бажає?

— Суп з макаронами, гуляш і каша для двох, — каже Ґеорґ. — І швидше, а то ми прочистимо вам вуха.

Едуард підходить до нас. Він не розуміє, що сталося, і кидає погляд під стіл. Там ніхто не сховався, а дух не може так ревти. Ми теж не можемо, Едуард знає це.

— Дуже прошу вас, — каже він нарешті, — в моєму закладі не зчиняти такого галасу.

Ніхто не відповідає. Ми тільки байдуже позираємо на нього. Рене де ля Тур пудриться. Едуард повертається, щоб іти геть.

— Хазяїне! Идіть-но сюди! — лунає раптом той самий громовий голос у нього за спиною.

Едуард швидко повертається і вирячує на нас очі. На наших обличчях та сама байдужа посмішка. Його погляд зупиняється на Рене де ля Тур.

— Це ви щойно?..

Рене закриває пудреницю.

— Що? — питає вона срібним чарівним сопрано. — Що ви хочете?

Едуард остаточно збитий з пантелику. Він не знає вже, що й думати.

— Ви, мабуть, перевтомилися, пане Кноблох? — питає Ґеорґ. — Здається, у вас галюцинації?

— Але ж хтось щойно…

— Ти збожеволів, Едуарде, — перебиваю я його. — І вигляд у тебе поганий. Треба відпочити. Нам не цікаво продавати твоїм рідним дешевий надгробок з фальшивого італійського мармуру, а кращого ти не вартий.

Едуард кліпає очима, як старий сич.

— Дивна ви людина, — каже Рене де ля Тур ніжним, як ÿ флейти, сопрано. — Звалюєте на своїх гостей вину за те, що ваші кельнери глухі.

Вона сміється — чарівна дзвінка суміш срібла й музики.

Едуард хапається за голову. Він втрачає останню витримку. Ні, цю дівчину теж ні в чому не запідозриш. Той, хто так сміється, не може горлати, як солдафон.

— Можете йти, Кноблох, — недбало кидає Ґеорґ. — Чи хочете побалакати з нами?

— І не їж так багато м’яса! — додаю я. — Мабуть, вся біда в ньому. Як ти щойно казав нам: згідно з найновішими науковими даними…

Едуард рвучко