Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

яке своєю чергою поступається наступному тощо. «Я зрозумів, — зазначається у «Віднайденому часі», — що померти не є чимось новим, навпаки, починаючи з дитячих літ, я помирав уже не раз». Те саме відбувається і з іншими персонажами роману, що не раз констатувалося дослідниками, але пояснювалося суб'єктивізмом світосприйняття письменника або імпресіоністичністю його стилю, тоді як у нього це скоріше універсальний закон індивідуального людського існування. Водночас смерть Пруста є репрезентантом вічности в домені життя, вторгненнями вічности у життя, що й робить смерть екзистєнційною реальністю. Тією ж єдиною реальністю, що здатна протистояти часові й смерті, є в романі мистецтво, про що вже йшлося вище.

Пруст говорив, що його роман — не лише фіксації життя під мікроскопом, а й телескоп, спрямований на глибини буття; відповідно до «телескопа» має вдаватися й читач, з тим, щоб не проминути глибинного метафізико-екзистенційного змісту твору. Проте слід сказати, що й прустівському малюнкові емпірики життя притаманна специфічна узагальненість. Пруст писав: «Жодного разу жоден із моїх персонажів не зачиняє вікон, не миє рук, не надягає піджака, не промовляє формул вітання. Якщо в цій книзі є щось нове, то саме це». Це не що інше, як усунення суто повсякденного, рутинного, напівавтоматичного, натомість автор фіксує те, що характеризує персонажів або середовище з погляду чи то соціологічного, чи то психологічного, чи то морально-етичного, антропологічного, культурологічного тощо і при тому з інтенцією певного узагальнення або класифікації*. Це одна з засадничих якостей Прустового стилю, передусім його художньої семантики.

Слід ще звернутися до питання стильової типології роману «У пошуках утраченого часу». В останні десятиріччя у нас набули поширення його інтерпретації як твору, написаного в параметрах імпресіоністичного стилю, з чим неможливо погодитися. Справді, враження, відтворенню яких приділяється у романі величезна увага, це, власне, той безпосередній матеріал, з якого роман вибудовується. При цьому Пруст, подібно до митців-імпресіоністів, прагне до відтворення вражень в усій повноті, багатстві відтінків, півтонів, психологічних модуляцій, досягаючи тут рідкісної витончености, як-от у такому пасажі: «Туман розсіявся. Сірий день, що крапав як дрібний дощ, снував безперервно прозорі сітки, і, потрапляючи в них, перехожі ніби сріблилися. /…/. Сонце ще не показувалося, але густота світла свідчила про те, що це ще середина дня. Тюлеві фіранки на вікні, млисті й тендітні, якими вони не бувають у ясні дні, здавалися поєднанням якоїсь ніжности й субтильности подібно до крилець метеликів чи венецького скла».

Але ж стилі кваліфікуються не за тим, що у творах зображується, а за тим, як це в них художньо реалізовується. Наведений пасаж (а такими пасажами роман пересипаний) може справді правити за еталон літературного імпресіонізму. Та річ у тім, що Пруст на цьому не ставить крапки, так тонко передане враження тут-таки піддається раціональному осмисленню й аналізу. Прустовому стилю властива як імпресіоністична «враженнєвість», так і раціоналістична аналітичність, яка виводить його далеко за межі імпресіонізму. Він характеризується також прагненням до повноти інформації про предмет розповіді чи зображення, до його обов'язкової експлікації й усебічного висвітлення, що теж абсолютно чуже імпресіонізмові. Тут він, як уже зазначалося в науковій літературі, виявляє тяжіння до стилю філософів, зокрема таких, як Декарт і Кант, і певну спорідненість із ними.

Тут варто ще нагадати, що імпресіонізм небезпідставно має репутацію мистецтва, не схильного до рефлексії і теоретизування: його поетика виходила з того, що безпосереднім завданням митця є передача вражень в усій їхній конкретності, точності й неповторності, без авторських експлікацій і тлумачень, що перекладалося на реципієнта.

Прустів образ (у сенсі першоелементу художнього мислення) за своєю структурою багатошаровий, «імпресіонізм» у цій структурі є першим шаром, сенсуалістичним за своєю природою, над яким надбудовується другий шар, інтелектуальний, який вводить «У пошуках утраченого часу» в орбіту інтелектуальної прози XX ст. Будується цей образ як поглиблена аналітична розробка емоцій чи думки, викликаної певним враженням. Сам Пруст пише про це так у «Содомі і Гоморрі»: «Цього живого образу для нас не існує, поки його не відтворить наша думка (а то б усі вояки якоїсь величезної січі були б великими поетами-епіками); і ось лише в цю мить шалене прагнення кинутися в її (бабусині. — Д.Н.) обійми, через рік із гаком після її похорону, внаслідок того анахронізму, з чиєї вини календарні дати не збігаються з тими, які запроваджуються нашими почуттями, дало мені знати, що вона померла».

Своєрідність Прустового стилю наочно розкривається в його синтаксисові, у «молекулярній» структурі його речення, обтяженого довгими періодами, в яких підрядні речення чіпляються одне в одне у своїй спрямованості до повноти вислову. Як запримітив відомий французький літературознавець А. Тібоде, оригінальність прустівської фрази в тому, що вона є ніби мікрокосмом усього твору. А згадуваний Е.Р. Курціус зафіксував ту її своєрідність, що вона прагне одразу передати об'єкт, його образ і образ цього образу. Справді, авторові «У пошуках утраченого часу» притаманна інтенція в одному розгалуженому реченні дати не лише саме враження чи переживання, внутрішній психологічний процес, а й зовнішню обстановку, пейзаж чи інтер'єр, ситуацію чи середовище, в яких він перебігає, тобто зобразити його і зсередини, і ззовні, зрештою, подати його як феноменологічну цілісність: «Нарешті, просуваючись далі від середових шарів свідомости до поверхневих, а ці шари вживалися й перепліталися між собою, перш ніж досягти їхнього реального овиду, я зазнавав утіхи іншого штибу: втіхи зручно вмоститися, пити медв'яне повітря, усвідомлювати, що жоден випадковий гість не порушить читання, а коли на дзвіниці храму Святого Іларія били дзиґарі, втіхи спостерігати, як спадає, краплина по краплині, вже збігла частина пообіддя, аж поки до мене долинав останній удар…»

Цей «важкий» Прустів стиль ускладнює читання, але водночас активізує сприйняття, втягуючи читача у співпрацю з автором «У пошуках утраченого часу».

Дмитро Наливайко

НА СВАННОВУ СТОРОНУ

Панові Ґастону Кальметтові на знак глибокої і щирої подяки

ЧАСТИНА ПЕРША

КОМБРЕ

І

Лягати рано я давно звик. Іноді, ледве меркла свічка, очі мої так швидко злипалися, аж я не встигав подумати, що засинаю. А за півгодини будила думка, ніби пора спати: мені марилося, що книжка й досі в мене в руках, треба її відкласти й задмухнути свічку; вві сні я не переставав обмірковувати прочитане, але думки збивалися на манівці; я уявляв себе тим, про що йшлося в книжці: церквою, квартетом, суперництвом Франциска І та Карла V. Ця мара тривала кілька секунд, мого розуму вона не баламутила, тільки полудою застеляла очі й заважала побачити, що