Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

– Їдемо вже! Скакайте в дорожку!

Кошовий слухняно примостився на пасажирському місці.

Захар же, розвернувшись на козлах, підхопив віжки, поцмокав губами, легенько вдарив коня по вгодованих та добре вичищених боках.

Заклацали підкови бруківкою.

Рушили.

Усе довкола і правда справляло на Клима Кошового враження іншого світу.

Дрожка котилася неквапом. Візник не поспішав, бо того не вимагав пасажир. Спершу їхали вздовж трамвайної колії, і Захар, не повертаючись, говорячи голосно, повідав: донедавна вагони теж тягнули кіньми. Лиш минулого року їх почали переробляти на електричні, бо міська влада захотіла, аби було, як у Відні. Тягнулося це дотепер. Частково трамваї ще рухала кінська упряж, але чим далі, тим частіше випрягали. Нові лінії, котрі прокладалися зараз у заможні райони, вже від самого початку живилися електричним струмом. І схоже, ця пошесть не припиниться.

– Чому пошесть? – запитав Клим, подавшись уперед, аби візник краще чув, і підніс голос.

– Та не кричіть ви! – відмахнувся Захар, далі дивлячись перед собою, і збоку могло скластися враження – говорить сам до себе чи бесідує з широким та округлим кінським задом. – Чого валувати на все королівське місто? Я все чую.

– Та поясни, чому ти так трамваї не любиш. Прогрес же, – і, вирішивши, що простий львівський візник повною мірою відчуває подихи й виклики часу, додав: – Я, наприклад, прихильник прогресу. Електрика…

– До чого тут електрика? – знову відмахнувся той. – У мене вдома гасова лямпа. Не кажу, що ми з жінкою та дітьми дуже від того потерпаємо. Вулиці треба освітлювати, то так, то вірно. Ліхтарі – правильно, вечорами й ночами по світлих вулицях людей возити вигідніше. Тільки ж світло ліхтарне – воно ж не гуркотить.

– Все одно не розумію.

Захар зітхнув.

– Глядіть, пане. Поки у трамвайні вагони запрягали коней, їхала ця конструкція повільніше. Зате – тихо. Щойно підключили електричну тягу, швидкість збільшилася. Але ж і грюкає по бруківці – Матір Божа! – Він перехрестився вільною рукою, тим більше, що саме минали черговий храм. – Ще буває, іскри з-під коліс як сипонуть! Коні живі, вони попервах боялися, сіпалися. У мого кумпля[21] навіть понесла кобила, з пасажирами в колясці.

– У кого?

– Товариша, – охоче пояснив візник. – То в нас так батяри говорять – кумпель. Раз їдете на Личаківську, наслухаєтеся ще. А про пригоду з моїм кумплем газета «Kур’єр Львовскі»[22] потім писала: у колясці сиділи пан інженер із Лодзі, його пані інженерова та двійко діточок, дівчатка восьми й шести літ. Ледь урятували тоді, відбулися переляком, хоча й дуже сильним. Пан інженер сам би пробачив, жінчині переживання теж не сильно переймали. Дітей налякали до півсмерті, менша дівчинка взагалі зомліла. Словом, заплатив би мій кумпель великий штраф. Пізніше казав: думав уже, як і за скільки продасть коня з упряжжю, більше нема де грошей роздобути. Богу дякувати, знайшовся пан Геник, викрутив із халепи.

– Хто такий?

– Адвокат.

– Ану-ну! – зацікавився Клим. – Адвокат, кажеш?

– Теж мені – дивина! Цього добра у нашому Львові навіть забагато, як для одного міста. Вже не вживуться між собою. Хто спритніший – той має гроші. Задорого, скажу я вам, деруть із простих людей. У вас так само?

– Всяко. Чим це скінчилося? У твого… цього самого… кумпеля гроші, як я розумію, не водяться?

– Зате магістрат наш має грубі гроші з того трамвая! – промовивши так, Захар Гнатишин розпрямив спину, розправив плечі, викотив груди і тепер сидів на козлах із виглядом переможця. – Спитаєте, пане, до чого тут магістрат? А я вам скажу! Той пан адвокат, котрий постукав у квартиру мого товариша, прийшов туди сам. З газетою в руці, те число, де описували ту прикру пригоду. Ще й малюнок додали, на ньому колега намальований з перекривленим писком. Смішно, тільки ж не йому реготати. Так ось, пан адвокат його розшукав і каже: кобила ваша, шановний, рвонула з місця й понесла, бо перепудилася, зачувши гуркіт електричного трамвая. Ще й побачила, як з-під коліс вирвався сніп вогню. То що, скажете, кобила в цьому винна? Чи, не дай Боже, її власник, візник з багаторічним досвідом, якого всі колєгі знають з кращого боку? Аж ніяк! Винен трамвай! І не чоловік, котрий ним керує, з нього нема чого взяти, найманий працівник. Збитків потерпілому панові інженеру завдав магістрат. У той самий день, коли почав клопотатися в імперському Міністерстві транспорту про дозвіл розпрягати коней і переводити трамвай у Львові на електричну тягу! Отак! Від президента міста й треба вимагати грошей за завдані людям збитки!

– І вийшло?

– Чого б то не вийшло? Коли кумпель мені про то розповів, я розізлився.

– На кого?

– На себе! У мою голову таке б мало вступити! Бо потрусити президента міста – це ж свята справа, хіба ні? Словом, за якийсь час приносить той пан Геник моєму колєзі свіже число тієї ж самої газети, «Кур’єр Львовскі». Розгортає й показує. Там знову про нього написано, але вже без карикатури. Громадянин такий-то домігся, аби магістрат визнали винним у тому, що родина пана інженера з Лодзі пережила прикрі моменти і зазнала збитків. Бо трамвай налякав кобилу, запряжену в дрожку, у якій вони їхали у своїх справах на іменини до родича. Також відшкодування належить власнику кобили й дрожки. Бо той зазнав не менших збитків. Знаєте, що я ще вам скажу? Перед тим вступив до мого товариша додому сам пан редактор «Кур’єра». Приніс йому аж сто корон, тільки б чоловік не слухав свого адвоката й не позивався потім ще й до газети за образливий малюнок. Виграв би більше. Між іншим, пан адвокат, як про те дізнався, дуже гнівався. Виявляється, таки збирався труснути в суді ще й пана редактора, бо добре справа пішла, вирішив ся не зупиняти.

Тут балакучий Захар Гнатишин порівнявся з екіпажем, що їхав тією ж вулицею в протилежний бік, і відволікся, привітавши знайомого візника голосним: «Сервус!», піднявши при цьому капелюха. У відповідь почув: «Честь!», і товариші на козлах розкланялися один одному.

Поки тривав короткий обмін люб’язностями, Клим наново прокрутив у голові почуте.

Зі своєї, хай не такої вже великої, адвокатської практики не міг пригадати випадку, коли б можна було дійсно виграти позов проти міської влади чи судитися із самим генерал-губернатором Києва. Більше того – не знаходив нічого схожого у справах старших колег. Здається, жоден київський адвокат не став би на такий завідомо програшний шлях. Чого там – бери вище: у Харкові, Москві, самому Санкт-Петербурзі такі процеси навряд чи можливі. Інакше