Читати книгу - "Фламандська дошка"

Через професійну звичку, непомітно для себе, Альваро перейшов на лекторський, майже менторський тон: рано чи пізно таке траплялося з ним завжди, коли розмова точилася навколо тем, які стосувалися його роботи. Це бентежило Хулію, бо розворушило давні спогади, присок забутої ніжності, що колись займала певне місце в часі й просторі та вплинула на формування й особистості. Це були рештки іншого життя та інших почуттів, які вона наполегливо викорінювала й зрештою зуміла притлумити, відкинувши їх, запхавши подалі — так засовують подалі книжку, яку не збираються перечитувати, і вона лежить на горішній полиці й вкривається пилом, але хай там що, вона лежить, вона є.

Хулія знала, що цьому треба було протидіяти. Зайняти голову думками про поточні справи. Говорити, розпитувати про якісь подробиці, нехай навіть непотрібні. Схилитися над столом, удаючи, буцімто старанно щось занотовуєш. Думати про те, що перед тобою зовсім інший Альваро, і це було правдою. Переконати себе, що то було дуже давно, бозна-коли й де. Поводитися й почуватися так, нібито спогади належать не їй та Альваро, а зовсім іншим людям, про яких вони просто колись чули й чия доля їх не обходить.

Одним із можливих виходів було закурити сигарету, й Хулія так і вчинила. Проникаючи в легені, тютюновий дим примиряв її з самою собою, з ним вона всмоктувала невеличкі дози збайдужіння. Рухи Хулії були повільними, вона тішилася, виконуючи звичний ритуал. Потім подивилася на Альваро, готова продовжити розмову.

— І яке ж твоє припущення? — власний голос здався Хулії впевненим, і це її заспокоїло. — Якщо Preux не прізвище, можливо, розгадка таїться в абревіатурі AR?

Альваро погодився. Примружившись од тютюнового диму, він почав гортати іншу книгу, поки не натрапив на потрібне ім’я.

— Ось поглянь. Роже Араський, народився тисяча чотириста тридцять першого року, того самого, коли англійці спалили в Руані Жанну д’Арк. Його сім’я мала родинні зв’язки з Валуа, які правили у Франції, а народився він у замку Бельсан, неподалік від Оренбурзького герцогства.

— Він може бути другим гравцем?

— Може. AR імовірно абревіатура від Арас. А Роже Араський — і про це свідчать усі тодішні хроніки — був у Столітній війні поборником короля Франції Карла VII. Розумієш?.. Він брав участь у відвоюванні в англійців Нормандії та Гієні, в тисяча чотириста п’ятдесятому році — у битві біля Форміньї, а через три роки — біля Кастильйона. Подивись на цю гравюру. Можливо, він — один із цих людей, ну, хоча б оцей воїн із опущеним забралом, котрий у розпалі битви віддає королю Франції свого коня замість убитого, а сам продовжує битися пішим…

— Ти мене дивуєш, професоре, — Хулія дивилася на нього, не приховуючи подиву. — Як чудово ти змалював цього воїна… А ти ж завжди казав, що уява, наче ракова пухлина, роз’їдає історичну точність.

Альваро щиро розсміявся.

— Вважай це позааудиторною вільністю на твою честь. Хіба можна забути, як ти полюбляла відходити від безбарвних фактів? Пригадую, коли ми з тобою…

Він невпевнено замовк. Хулія спохмурніла. Спогади зараз були недоречними, і, відчувши це, Альваро відступився.

— Мені прикро, — тихо промовив він.

— Нічого, — Хулія загасила сигарету, розчавивши її об дно попільнички й обпікши при цьому пальці. — Зрештою, це я винна, — трохи заспокоївшись, вона глянула на нього: — Ну, і як там наш воїн?

З видимою полегкістю Альваро швидко змінив тему. Роже Араський, пояснив він, був не лише воїном. Він мав безліч чеснот. Був взірцевим лицарем, зразковим середньовічним дворянином, на дозвіллі — поетом та музикантом. Роже Араського дуже цінували при дворі його кузенів Валуа. Отже титул Preux був у його випадку цілком доречним.

— Він грав у шахи?

— Даних щодо цього немає.

Заінтригована почутим, Хулія робила нотатки. Раптом вона спинилася й пильно подивилася на Альваро.

— Не розумію тільки, — вона прикусила кінчик авторучки, — що робить Роже Араський на картині ван Гюйса і чому він грає в шахи з герцогом Оренбурзьким…

Альваро розгублено засовався в кріслі, наче його охопив раптом якийсь сумнів. Він мовчки смоктав люльку, впершись поглядом у стіну за спиною Хулії, й довго вагався, перш ніж, ніяково посміхнувшись, нарешті знову заговорити.

— Я не знаю, що він там робить, окрім того, що грає в шахи, — Альваро розвів руками, даючи зрозуміти, що більше нічого не знає, проте Хулія була певна, що тепер Альваро дивиться на неї якось сторожко, начеб не наважуючись висловити вголос думку, що крутиться у нього в голові. — Що я знаю достеменно, — додав він по паузі, — оскільки про це згадується в книгах, так це те, що Роже Араський помер не у Франції, а в Остенбурзі, — і, трохи повагавшись, додав, вказуючи на знімок картини, — ти звернула увагу на дату її написання?

— Тисяча чотириста сімдесят перший рік, — його запитання заінтригувало Хулію. — А що?

Альваро випустив клуб диму й видав короткий сухий звук, начеб хихотнув. Тепер він дивився на Хулію так, немов сподівався прочитати в її очах відповідь на запитання, яке не наважувався поставити.

— Тут щось не збігається, — нарешті проказав він. — Або ця дата неточна, або тогочасні хроніки помиляються, або цей Rutgier Аг. Preux — не Роже Араський… — Альваро взяв іще одну книгу — цього разу репринтне видання «Хроніки герцогів Остенбурзьких» — і, погортавши, поклав перед Хулією. — Цю книгу наприкінці п’ятнадцятого століття написав такий собі Гішар д’Ено — француз, учасник тих подій, про які розповідає, до того ж він посилається на прямих свідків… Так от, д’Ено стверджує, що наш лицар помер у тисяча чотириста шістдесят дев’ятому році якраз на День поклоніння волхвів[9], тобто за два роки перед тим, як Пітер ван Гюйс написав «Шахову партію». Розумієш, Хуліє?.. Роже Араський не міг позувати для цієї картини, бо на той час він уже був мертвий.

Альваро провів її до факультетської парковки й віддав їй теку зі знімками.

— Тут майже все, — сказав він. — Історичні довідки, оновлений перелік каталогізованих творів ван Гюйса, бібліографія… — Він пообіцяв прислати їй додому хронологічну довідку та ще деякі матеріали, щойно матиме вільний час. Потім замовк, стоячи з люлькою в зубах, засунувши руки в кишені куртки й дивлячись на неї так, начеб хотів, але не наважувався щось сказати. — Сподіваюсь, я був тобі корисним, — мовив після короткого вагання.

Зніяковіла Хулія