Читати книгу - "Бурелов"

похнюпив очі. А як звів їх знову, вони збуджено блищали від передчуття близької перемоги. «Мої колеги зі Спілки вільних купців тільки чекають на сигнал, щоб заходитися коло ланцюгів, — сказав він, і на його вустах заграла усмішка. — Звичайно, — додав він, — вони матимуть до діла лише з Найвищим Академіком, себто новим Найвищим Академіком».

Він обкрутився кругом і втопив очі у Професорів Світлознавства і Темрявознавства. «Бо хто вам вигідніший — оцих двійко блазнів, які, діючи в супрязі один з одним, своїми таємними ритуалами та безглуздими звичаями поставили Санктафракс на межу загибелі? Чи хтось інший, поборник змін, нових починань, нового порядку?»

Вигуками «ми за нові починання» та «ми за новий порядок» залящала вся Ратушна Зала. Знову зчинився несусвітній гармидер. «А ось і новий Найвищий академік — Вілнікс Помполніус!» — проголосив майбутній Професор Повітряних Студій. Решта заходилися співати дружні панегірики. Вілнікс заплющив очі й аж умлівав од підлабузництва хористів щоразу, коли спів гучнішав.

Урешті-решт він звів очі на юрму. «Хай же спевниться ваша воля! — вигукнув він. — Я, ваш новий Найвищий Академік, перебалакаю зі спілчанами. Ланцюги буде викуто. І Санктафракс, що балансує нині на краю невідомості, буде врятовано!».

Птах помагай-біда журно поглянув на Живчика.

— Одна лиш людина за цей весь час навіть не зворухнулася, — промовив він. — Той, у кого тепер уже не лишалося жодних сумнівів: усе, чим він жив, чого прагла його душа, безжально у нього викрадено. То був твій батько, Квінтиніус Вергінікс. Юнакове обличчя закам’яніло. Лишалося те, чого їм не відняти: небесний корабель, споруджений спеціально для нього, його «Бурелов!»

Він бридливо сплюнув і сягнистою ходою перейшов залу. У дверях став і обернувся. «Якщо з мене, Квінтиніуса Вергінікса, не вийшло Лицаря-Академіка, то вийде Захмарний Вовк, повітряний пірат, — прогримів він. — І я обіцяю тобі, Вілніксе Помполніусе: ти і твої друзі — зрадники-спілчани — клястимуть цей день до гробу». Мовивши так, він опустив залу.

Помагай-біда сумовито похитав головою.

— Звичайно, нічого так просто не виходить, — сказав птах. — Немовби всупереч прощальним словам твого батька, неприємності почалися насамперед із ним — на багато місяців раніше, ніж справдилася його погроза.

Вергініксова перша нещаслива виправа ледь не обернулася загибеллю як його самого, так і його корабля, — і коли з неї й був якийсь хосен, то хіба той, що вона вперше звела його з Камінним Штурманом. Захмарному Вовкові довелося сховати «Бурелова» у безпечному місці та найнятися на один зі спілчанських кораблів з наміром не покидати його, поки не збере досить грошей і таємних відомостей про Спілку, аби спробувати щастя знов. — Помагай-біда глянув скоса примруженим оком. — Спілчанський капітан, під орудою якого він завершив службу, був горезвісний Мултиніус Ґобтракс…

— На чиєму кораблі я народився, — задумливо промовив Живчик. — А що ж із Санктафраксом?

Помагай-біда пирхнув.

— Попри всі гучні Вілніксові слова про нові починання та новий порядок становище різко погіршилося. Нині, як ти сам знаєш, мешканці Нижнього міста гарують, наче галерники, у ливарних цехах та кузнях, майструючи ланцюги та гирі, аби послабити натяг Мертвого якоря. Їм пощастило втримати Санктафракс на місці, але тільки на превелику силу. Цій роботі не буде кінця-краю. А тим часом води Крайріки дедалі занечищуються. І лише завдяки порошкам фракспилу, що їх постачав відданим йому спілчанам Вілнікс Помполніус, Нижнє місто ще не задихнулося від отруйних випарів.

Живчик занепокоєно похитав головою.

— А Вілнікс? Що він виграв на цьому всьому?

— Багатство і владу, — просто відповів помагай-біда. — На віддяку за питну воду спілка закидає Вілнікса та його новий Факультет Дощознавців усім, чого їм тільки забагнеться, ба навіть із лишком. Поки надходять порошки фракспилу, поти й закидає.

— Але, звичайно, таке становище не може тривати вічно, — зауважив Живчик. — Коли фракспил закінчиться, Вілнікс Помполніус знову муситиме красти його зі скарбниці.

Помагай-біда кивнув головою.

— Саме це він і робить, — запевнив він. — А Професор Темрявознавства не має влади зупинити його. Ба більше, про виготовлення нового фракспилу можна тільки мріяти. Попри тисячі спроб — нерідко із трагічним кінцем, — жодній душі не пощастило повторити результати першого досліду.

— Суще божевілля! — вигукнув Живчик. — Що більше бурефраксу береться зі скарбниці, то більше доводиться виковувати ланцюгів. А що більше виковується ланцюгів, то гірше забруднюється вода. Що брудніша вода, то більша потреба у фракспилі для її очищення!

— Хибне коло, — підхопив помагай-біда, — ось що це таке. Моторошне хибне коло. І через двадцять років після зборів у Ратушній Залі становище видається як ніколи гнітючим що для Санктафракса, що для Нижнього міста. Заполонені своїми шкурними інтересами, як дощознавці, так і спілчани залишаються сліпі до того, що коїться навколо них. Але якщо не вживати жодних заходів — і то негайних! — усе полетить шкереберть. Це тільки питання часу.

— А як же зарадити лихові? — запитав Живчик.

Помагай-біда стенув плечима і повернув голову.

— Про це питати треба не в мене. — Птах бликнув на нього скоса своїм пурпуровим оком. — Що ж, — сказав він, — ось і кінець моєї історії. А тепер ти мене випустиш?

Живчик провинно закліпав очима.

— Певна річ, — відказав він і видобув ножа з рукава. Він знову заходився крутити вузьким лезом у замковій шпарі. Почулося тихе клацання. Замкова дужка відскочила! Живчик розчепив висячий замок і одхилив дверцята.

— А бодай тобі! — долинув лютий лемент. — А казав, на тебе можна покластися! Бий тебе відкрите небо! Як по-твоєму, що ти тут робиш?

Живчик обкрутився на місці й закляк із жаху. То був М’яло-Ряснопіт — він урешті повернувся удвох із ветеринаром і, мов скажений, напосівся на Живчика.

— Я не можу… — почулося бідкання помагай-біди. — Допоможи мені, Живчику.

Живчик обернувся. Птахові пощастило вивільнити з клітки голову та одне крило, але друге застрягло, не даючи йому пропхатися крізь тісні дверцята.

— Лізь назад і спробуй ще раз, — порадив Живчик.

Помагай-біда послухався, згорнув крила і знову виткнув голову назовні. М’яло-Ряснопіт із замашним дубцем у руці був уже майже поруч. Живчик простяг руки догори й, обхопивши безталанне створіння за шию та плечі, обережно потяг до себе. М’яло-Ряснопіт замахнувся дубцем. Помагай-біда відчайдушно відштовхувався лапами від жердки.

— Хутчій! — розпачливо