Читати книгу - "Бурелов"

але він усвідомлював, що витвір його власних рук, бурефраксовий пил, чудодійний сам собою: одна-однісінька порошинка, вкинута у каламутну воду, вмить очищала її. Чи є щось таке, чого мешканці брудного, смердючого Нижнього міста не віддали б за його дивовижний порошок? Нема! — прошепотів він із неситим блиском в очах. — Віддадуть усе на світі!»

Не чекаючи, поки його випишуть, він вислизнув із лікарняної палати і повернувся до напівзруйнованої Вежі Дощознавців — чи радше Дощознавця, бо крім нього, нікого там не залишилося. Усе мало бути готове на ранок знаменного дня.

І ось цей день настав. Сонце вже зійшло, і ясне проміння просмикувалося крізь східне склепіння всередину Ратуші, де встигла зібратися Санктафракська рада.

Професори Світлознавства і Темрявознавства — відповідно у білій і чорній мантіях — сиділи в чільній частині зали за столом, де лежали меч і келех. Перед ними, у партері, розташувалися санктафракські вчені. Репрезентовано всі дисципліни: були тут науковці з Коледжу Хмар, Академії Вітрів та Інституту Криги і Снігу, були й повітроаналітики, мжичкоміри, мрякощупи… А також єдиний зацілілий член Факультету Дощознавців, щоправда, на костурах.

Гінкий, могутньої статури молодий лицар перетяв залу і вкляк перед Професором Світлознавства. «Відповідно до наданих мені повноважень, я пропоную для затвердження вам, о, невситима жадобо знань, о незрівнянна жвавосте розуму, — проголосив Професор, підносячи догори спершу келеха, а тоді меча, — кандидатуру Квінтиніуса Вергінікса з Лицарської Академії».

Професор глипнув на укляклу внизу постать. «Ти, Квінтиніусе Вергініксе, присягаєш усією мудрістю світу, що умом і серцем слугуватимеш Лицарській Академії, зберігаючи відданість лишень Санктафраксу і нікому більше».

Квінтиніус затремтів.

«Присягаю!» — видихнув він.

Серце Живчикові сповнилося гордощів. «Мій батько!» — подумав він.

«І ти присягаєш також, що присвятиш своє життя пошукам бурефраксу? Що ловитимеш Великі бурі? Що… — Професор сповільна і глибоко втяг у себе повітря. — Що ти не повернешся назад, аж поки не завершиш своїх святих пошуків?»

Помагай-біда повернувся і впер у Живчика свій пильний некліпний погляд.

— Батько Квінтиніуса, твій дід — Вітроногий Шакал, був капітаном повітряних піратів. Як розсердився свого часу Квінтиніус на батька, коли той записав його до Лицарської Академії, бо юнак хотів уступати йому в сліди! Але тепер… Тепер! Годі описати словами, як він пишався своїм висвяченням у лицарі — найвищою честю, якої тільки міг його сподобити Санктафракс. «Квінтиніусе, — почув він лагідний Професорів голос, — чи ти присягаєш?»

«Присягаю!» — відказав Квінтиніус.

Тоді професор Світлознавства нахилився вперед і вручив Квінтиніусові келеха. «Пий!» — звелів він. Юнак підніс келеха до губів. Професор Світлознавства скинув високо над головою меча і чекав, поки Квінтиніус вихилить келеха. Чекав хвилину, чекав другу… Але Квінтиніус залишився непорушний: не ставало духу випити густу сопушну рідину.

Зненацька на вишикуваних шерегами лавах знялася шамотня. Грюкаючи костурами, до чільної частини зали дибав, пробиваючись крізь натовп, Вілнікс.

Професор Темрявознавства тривожно подався вперед на своєму троні. Що ще надумав устругнути цей прицюцькуватий молодик, запитував він себе. Професор спостерігав, як Вілнікс підніс одного зі своїх костурів і злегка постукав по келеху. «Прозорі й чисті колись води Крайріки уже непридатні для вжитку, — пирхнув він і обернувся до зали. — Тож чи не пора вже нам перестати дурити самих себе. Слухати ці всі нісенітниці про Лицарів-Академіків. Про „лови бур“. Про „святий бурефракс“». Губи його скривилися в гиденькій посмішці: «Коли востаннє Лицар-Академік вирушив по бурефракс? Ну ж бо, відповідайте? А що сталося з ним та з рештою всіма?»

Зала загула. Гарлініус Гернікс? Лідіус Ферікс? Петроніус Метракс… Де вони всі тепер? Ремство наростало. «Сім років тому останній Лицар-Академік розпустив паруси, — провадив Вілнікс, — Скридіус Толлінікс його наймення…»

«Це було вісім років тому!» — прокричав хтось.

«Майже дев’ять», — зіпонув інший.

Вілнікс лукаво посміхався. Він знав, що тепер вони в його руках. «Майже дев’ять років, — повторив він гучно, аж залою пішли виляски. Він повернувся до Квінтиніуса Вергінікса і показав на нього звинувальним жестом. — А ми всі свої надії покладаємо на нього! — Він витримав ефектну паузу. — Та з якого б то дива йому повелося там, де інші — так трагічно — зазнали невдачі?!»

І зразу ж Ратушна Зала заходила ходором від несамовитого ґвалту. «Дев’ять років! — закричав Вілнікс. — Час нам братися за розум! — Зала задвигтіла вдруге. — Але з чого починати? — Із розколин у стелі посипався порох. — Відповідь проста, братове! — проголосив Вілнікс. — Треба клепати чимбільше ланцюгів!».

Зала вражено ахнула, відтак запанувала тиша. План був навдивовижу простий. І заразом украй зухвалий. Фактично ланцюг тут споконвіку був один: Мертвий якір!

Старший наукознавець із Факультету Повітряних Студій перший порушив мовчанку. «Виробляти ланцюги означає множити нові фабрики, ливарні цехи, кузні, — зауважив він. — А Крайріка уже й так нагадує стічний рів. — Він кивнув на келех, ще й досі затиснутий у Вергінікса в руках. — Ми ризикуємо зробити воду цілком непридатною до вжитку».

Всі погляди звернулися до Вілнікса, чиє обличчя негайно розквітло зичливою усмішкою. Потім, відзначивши про себе, що треба винагородити старшого наукознавця професорським званням за його запитання, він дошкандибав до Вергінікса і вихопив у нього келех. Вільною рукою Помполніус добув із кишені мантії срібний кулястий медальйончик і занурив його в каламутну рідину. Водномить вода зробилася кришталево чиста. Він віддав келеха Вергініксу, і той відсьорбнув із нього. «Солодка, — відзначив він. — І чиста. Як сльоза. Достоту джерельна вода з Темнолісу».

Професор Світлознавства взяв у нього келех і випив і собі. Відтак глянув на Помполніуса примруженими очима. «Як таке може бути?» — запитав він.

Вілнікс незворушно витримав Професорів погляд. «Це стало можливим завдяки одному разючому відкриттю, — відповів він. — Моєму разючому відкриттю. — Він постукав по медальйону. — В оцій милій цяцянці міститься просто-таки чудодійна речовина: однієї її порошинки стане, щоб забезпечити людину питною водою на рік. — Він повернувся до рядів недовірливих академіків. — Цей бурефр… — Він прикусив язика. — Ця речовина, я зву її фракспил на честь нашого укоханого плавучого міста, вістує початок нової ери. Тепер ми можемо убезпечити будущину Санктафракса тим, що викуємо ланцюги, потрібні нам, як повітря, бувши цілком певні, що ніколи не сконаємо у муках від спраги!»

Зала виповнилася схвальними вигуками. Вілнікс скромно