Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

— Іджі, кажу тобі, не треба годувати кожного, хто з’явиться на порозі. У тебе тут бізнес, який треба вести. Джуліан розповідав, як нещодавно приходив сюди, — їх тут сиділо семеро і їло. Він упевнений, що ти готова залишити Рут і малого ні з чим, аби прогодувати цих ледацюг.

Іджі лише відмахнулася.

— Ой, Клео, що він знає, твій Джуліан? Він би сам помер від голоду, якби Опал не володіла салоном краси. Нащо ти його слухаєш? У нього менше розуму, ніж у цапа.

У цьому Клео не міг з нею не погодитися.

— Гаразд, справа не в Джуліані, серденько. Я турбуюся про тебе.

— Я знаю.

— Що ж, я лише хочу, аби ти була розумницею, а не дурепою, і не відмовлялась від усіх своїх заробітків.

Іджі глянула на нього й посміхнулася.

— Зараз, Клео, я достовірно знаю, що половина людей у цьому місті не платила тобі останні п’ять років. І я не бачу, щоб ти виставляв їх за двері.

Нінні, яка зазвичай було тихенькою, докинула:

— Це правда, Клео.

Клео з’їв горішок. Іджі підвелась і грайливо обійняла його за шию.

— Слухай, ти, старий буркотуне, ти ніколи в житті не прогнав голодного від своїх дверей.

— Мені ніколи й не доводилося. Усі вони тут, — сказав він і висякався. — А тепер серйозно, Іджі. Я не намагаюся замість тебе керувати твоїми справами чи ще щось. Я лише хочу знати, чи ти заощаджуєш гроші, от і все.

— Навіщо? — здивувалась Іджі. — Послухай, гроші можуть убити, ти ж знаєш. От щойно заходив один хлопець і розповів мені про свого дядька. Той мав гарно оплачувану роботу — працював у Кентуккі на державному монетному дворі, карбував гроші для уряду, і все було чудово. Допоки одного дня він випадково не смикнув не той важіль — і був розчавлений на смерть сьомастами фунтами червінців.

Нінні жахнулася:

— Та ти що! Яке жахіття!

Клео глянув на неї, як на божевільну.

— Господь з тобою, жінко. Гадаю, ти б повірила всьому, що розповість моя пришелепкувата сестричка.

— Що ж, таке могло статися, хіба ні? Його справді було вбито червінцями, Іджі?

— Звісно. Або трьомастами фунтами четвертаків — забула, чим саме. Але, в будь-якому разі, його точно сплюснуло.

Клео похитав головою, й Іджі не втрималася від сміху.

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

29 січня 1986 р.

Щонеділі, в день відвідувань, Ед Кауч і його мати, Велика Матуся, сиділи в її тісній маленькій кімнаті весь пообідній час і дивилися телевізор. Цього дня Евелін думала, що як не вибереться звідси, то скоро криком кричатиме. Вона вибачилася й сказала, що йде до вбиральні, далі по коридору. Насправді ж жінка планувала піти посидіти в машині, але забула, що ключі від машини в Еда. Тож тепер вона знову сиділа в гостьовій залі з місіс Тредґуд, розгортаючи пакетик кокосових «Снігових кульок» від компанії «Гостесс», поки місіс Тредґуд розповідала їй по вчорашній обід у «Трояндовій терасі».

— Тож, ось вона, люба, сидить на чільному місці столу, вся набундючена, й вихваляється.

— Хто?

— Місіс Едкок.

— Місіс Едкок?

— Місіс Едкок! Ви ж пам’ятаєте місіс Едкок — у лисячих хутрах — місіс Едкок!

Евелін розмірковувала десь хвилину.

— А, багатійка.

— Саме так, місіс Едкок, з вечірніми перснями.

— Правильно.

Евелін простягнула їй відкритий пакетик.

— О, дякую вам. Я люблю «Снігові кульки», — вона відкусила трохи й за кілька хвилин промовила: — Евелін, а не хочете кока-коли, щоб запити оце? У мене в кімнаті є трохи дрібних грошей, і я пригощу вас холодним напоєм, якщо бажаєте. Тут, у залі, є автомат.

— Ні, місіс Тредґуд, — відповіла Евелін. — Мені й так добре, та, може, ви хочете?

— Ні, люба. Зазвичай я б хотіла, але сьогодні в мене відчуття, ніби гази в шлунку, тож я краще випила б трохи води, якщо вам не важко.

Евелін вийшла із залу і повернулася з маленькими білими конусоподібними скляночками холодної води для себе й жінки.

— Щиро вам дякую.

— Що там у місіс Едкок?

Місіс Тредґуд глянула на неї.

— Місіс Едкок? Ви з нею знайомі?

— Ні, не знайома, просто ви щойно казали, наче вона чимось вихвалялася.

— Ага, так, казала… Ну, вчора за вечерею місіс Едкок розповідала нам, що все в її будинку — справжній антикваріат. Понад п’ятдесят років. Казала, що все, чим вона володіє, коштує купу грошей. Я сказала місіс Отис: «Ось я розпочала життя, не варте взагалі нічого, а тепер перетворилася на безцінний антикваріат. Мабуть, теж коштую кругленької суми на ринку».

Вона засміялася, задоволена своєю вигадкою, а тоді на якусь мить замислилась.

— Цікаво, що сталося з усіма тими маленькими іграшковими порцеляновими тарілочками й тим маленьким цапиним візочком, з якими ми колись гралися?

Щосуботи ми каталися на візочку, в який запрягали цапа. Цей візок змайстрував тато спеціально для нас, дівчат. Ця розвага здавалася нам більш захопливою, ніж подорож до Парижа. Я б не здивувалася, якби виявилося, що той старий цап досі живий. Його звали Гаррі… Гаррі-цап! Він їв геть усе!

Вона розсміялася.

— Одного разу Іджі згодувала йому цілий кухоль Леониного дезодоранту для пахв із запахом хризантеми, і він просто злизав його, наче морозиво…

Ми грали в усі види ігор — але ніхто не любив костюмовані ігри більше за Тредґудів. Одного року мама перевдягнула нас, чотирьох дівчат, у чотири костюми різних гральних карт, для конкурсу, що проводився у церкві. Я була трефами, близнючки — чирвами й бубнами, а Ессі Рю — виновою мастю, аж тут слідом за нами входить Іджі як джокер в колоді. Ми здобули перше місце!

Пам’ятаю одне Четверте липня.[5] Усі дівчата були вдягнені в зоряно-смугасті сукні й паперові корони. Ми були на задньому дворі, поїдаючи домашнє морозиво та очікуючи, коли почнеться феєрверк, аж тут з’являється Бадді, спускаючись задніми сходами, вдягнений у матроське вбрання Леони, з великою краваткою-метеликом на голові, і починає манірно кривлятися. Він передражнював Леону, розумієте? А тоді, наче цього було замало, Едвард, чи Джуліан, чи ще хтось із хлопців виніс надвір патефон і завів його, поставивши «Арабського шейха», а Бадді витанцьовував по всьому двору щось непристойне. Ми й роки по тому сміялися, згадуючи це. Потім Бадді щиро розцілував Леону. Йому можна було пробачити все.

Коли стемніло, тато найняв піротехніків, аби ті влаштували видовище для всього міста… Зібралося все кольорове населення Трутвілля. Оце була вистава! Феєрверки вибухали, освітлюючи ціле небо. І, звичайно ж, усі наші хлопці божеволіли, запускаючи власні вертушки. Потім, коли все завершувалося, ми повертались до приміщення, сідали у малій вітальні