Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

Іджі невтомно передавала любовні послання від Бадді й до Бадді, день і ніч. Ми навіть прозвали її Купідоном. Іджі була білявка — з коротким світлим волоссям, блакитними очима й веснянками. Вдалася у маму. Дівоче ім’я мами було Еліс Лі Клауд. Вона завжди жартувала: «Я була хмаринкою[2] до того, як одружилася». То була дуже приємна людина. Майже кожен у сім’ї мав блакитні очі, окрім Бадді й бідолашної Ессі Рю, в якої одне око було карим, а друге блакитним. Мама запевняла її, що саме через це вона має такий хист до музики. Звикла бачити добре в усьому. Одного разу Іджі та Бадді поцупили у старигана Соквелла чотири кавуни та сховали їх у них на ожиновій грядці. А тоді, люба, наступного ранку, перш ніж вони встигли прибрати звідти ті кавуни, їх знайшла мама — і була переконана, що вони виросли за ніч. Як казав Клео, відтоді не минало й року, коли б мама не засмучувалась, що вони не виросли знову. Ніхто не наважився сказати їй, що кавуни були краденими.

Мама була баптистка, а тато — методист. Він казав, що занурення у воду викликають у нього відразу.[3] Тож щонеділі тато вирушав ліворуч до Першої методистської церкви, а решта нас чимчикувала праворуч до баптистської. Якийсь час Бадді ходив разом із татом, але згодом припинив. Сказав, що дівчата-баптистки вродливіші.

Усі завжди зупинялися в будинку Тредґудів. Одного літа мама запросила пожити в нас великого товстого баптистського проповідника, який приїхав у місто на виїзну зустріч. А коли він десь відлучився, до його кімнати зайшли близнючки й стали бавитися з парою його штанів. Петсі Рут залізла в одну штанину, а Мілдред у другу. Вони чудово розважалися, допоки не почули, як він підіймається сходами… І так перелякалися, що Мілдред рвонула в один бік, а Петсі Рут — в інший. І роздерли ті штани навпіл. Мама казала, що татко лише тому не всипав їм, що проповідник був баптистом. Утім, особливого релігійного розколу в нас не було, адже після церкви ми всі збиралися вдома на недільний обід.

Татко Тредґуд не був багатієм, але в ті часи здавався нам таким. Він тримав єдину крамницю в місті, в якій можна було знайти що завгодно. Там можна було придбати хоч пральну дошку «Нейшенел», і шнурки, і корсет, і маринований огірок просто з діжі.

Бадді зазвичай працював там за стійкою. І я б залюбки віддала весь китайський чай за полуничну крем-соду, що її готував Бадді. Увесь Вісл-Стоп скуповувався там, ось чому ми були такі здивовані, коли в 1922-му крамницю було зачинено.

Клео вбачав причину занепаду крамниці в тому, що татко нікому не міг відмовити, білому чи чорному. Хай би що вони просили, хай би чого потребували, він усе загортав і давав у борг. Клео казав, що все таткове багатство втекло крізь двері в тих паперових пакунках. Але, зрештою, жоден із Тредґудів ніколи не вмів казати «ні». Люба, вони б із себе останню сорочку зняли, якби їх попросити. І Клео був не кращий від решти. Ми з ним ніколи не розкошували в гарних речах, мали лише те, що Господь послав, а проте в нас завжди було все необхідне. Я вірю, що бідні люди — добрі люди, окрім тих, що є підлими. А такі були б підлими, навіть якби розбагатіли. Більшість людей, які мешкають тут, у «Трояндовій терасі», бідні. Тільки й мають, що свою картку соціального захисту, і майже кожен тут — за рахунок «Медикейду».[4]

Вона розвернулася до Евелін.

— Єдина річ, люба, з якою можна бути впевненою, що все буде гаразд, — це «Медикейд». Ніхто не хоче опинитися без нього, коли раптом щось станеться.

Тут є кілька багатих жінок. Зо два тижні тому місіс Веста Едкок, моя знайома з Вісл-Стоп, маленька жіночка з пташиними грудьми, прийшла сюди, обвішана своїми лисячими хутрами, ще й з вечірніми діамантовими перснями на пальцях. Вона з багатіїв. Та, як на мене, багаті люди не скидаються на щасливих. І скажу вам іще дещо: їхні діти приходять сюди не частіше за дітей інших.

Норрис і Френсис, син і невістка місіс Отис, приїздять до неї щотижня, за будь-якої погоди. Ось чому щонеділі я приходжу сюди, до гостьової зали, аби дати їм побути самим, щоб поспілкуватися… Але… Ох, серце рветься, коли бачиш, як деякі з цих людей чекають на своїх відвідувачів. У суботу роблять зачіску, вранці в неділю наряджаються й чекають — а ніхто до них не приходить. Мені так гірко, але що я можу вдіяти? Якщо у вас є діти, це ще не гарантує, що вас буде хтось відвідувати… Ні, не гарантує.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

12 липня 1930 р.

Вісл-Стоп прогресує семимильними кроками

Опал Тредґуд, дружина Джуліана, орендувала приміщення за два будинки від мого поштового відділення та відкриває в ньому власний салон краси. Раніше вона робила людям зачіски в себе на кухні, але Джуліан попросив її припинити це, адже стільки жінок входило й виходило крізь чорний хід, що кури перестали нестися.

Опал повідомляє, що ціни залишаться ті самі: шампунь і укладання — 50 центів, а перманентна завивка — один долар 50 центів.

Особисто я приємно вражена новим доповненням до нашої працьовитої вулиці. Лише подумайте, тепер ви можете відправити листа, попоїсти та зробити зачіску в межах одного кварталу. Усе, що тепер треба, це відкрити кінотеатр, і тоді жодному з нас більше не знадобиться їздити до Бірмінгема.

Містер і місіс Рой Ґласс відзначили щорічне возз’єднання родини Ґлассів. Церемонія пройшла на задньому подвір’ї будинку. Усі Ґласси штату зібралися, щоб бути присутніми, і Вільма стверджує, що торт виявився на смак кращим, ніж на вигляд.

До речі, нещодавно на риболовлі моя друга половинка поранив собі пальця гачком, тож тепер знову сидить зі мною вдома, ниючи та скиглячи.

Дот Вімз

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

18 листопада 1931 р.

Наразі назву кафе «Зупинка» можна було бачити на стінах сотень товарних вагонів, від Сіетла до Флориди. Сплінтер Беллі Джонс навіть запевняв, що бачив її не менш як у Канаді.

Того року справи йшли особливо кепсько. Уночі ліси навколо Вісл-Стоп осявалися вогнями таборів безробітних, і не було в них жодного, хто хоч раз не годувався б в Іджі й Рут.

Клео, брат Іджі, переймався з цього приводу. Він приходив до