Читати книгу - "Монте Веріта"

Віктор сказав, що промовив Анні кілька жартівливих слів про чарівний прийом, але вона, здається, засмутилася, бо не розуміла, чим їх налякала. Віктор підійшов до крайньої хатини і постукав у двері.

Ніхто не відгукнувся, але він чув шепіт і плач дитини всередині. Тоді втратив терпець і почав кричати. Це подіяло, невдовзі одна з віконниць привідчинилася, в щілині з’явилося чоловіче обличчя і видивилося на нього. Для заохочення Віктор кивнув і посміхнувся. Чоловік повільно відкрив віконницю повністю і Віктор заговорив із ним. Спершу чоловік похитав головою, та потім, здавалося, передумав, пішов і відчинив двері. Він стояв при вході, нервово оглядаючись довкола, і, не звертаючи уваги на Віктора, придивлявся до Анни. Сердито хитав головою і, щось швидко й невиразно кажучи, вказав на вершину Монте Веріта. Тоді з маленької затіненої кімнати, спираючись на дві палиці, вийшов старий чоловік, відігнав переляканих дітей і пройшов повз них до дверей. Він, принаймні, розмовляв мовою, яка не цілковито була говіркою.

— Хто ця жінка? — спитав він. — Чого вона від нас хоче?

Віктор пояснив, що Анна його дружина, що вони прийшли з долини, щоб піднятися на гору, що вони туристи на канікулах і що раді б знайти притулок на ніч. Він казав, що старий дивився повз нього на Анну.

— Вона ваша дружина? — спитав він. — Вона не з Монте Веріта?

— Вона моя дружина, — повторив Віктор. — Ми з Англії. Ми тут на канікулах. Раніше ми тут ніколи не були.

Старий повернувся до молодшого і вони кілька хвилин тихо перемовлялися. Тоді молодший чоловік повернувся до хатини і продовжив розмову всередині. З’явилася жінка, ще більше налякана, ніж той молодик. Віктор сказав, що вона просто тремтіла, зиркнувши з дверей на Анну. Це Анна так їх перелякала.

— Вона моя дружина, — знову сказав Віктор, — ми з долини.

Врешті старий зробив знак злагоди і порозуміння.

— Я вам вірю, — сказав він. — Можете зайти всередину. Якщо ви з долини, то все гаразд. Ми мусимо бути обережними.

Віктор махнув до Анни, вона повільно зійшла зі стежки і стала поруч із ним на порозі хатини. Навіть тепер жінка дивилася на неї з острахом, а тоді позадкувала разом із дітьми.

Старий жестом запросив гостей всередину. Вітальня була вбогою, але чистою, і там був розведений вогонь.

— Ми маємо їжу, — сказав Віктор, знявши наплічника, — і матраци теж. Ми не хочемо вас клопотати. Але, якби ми могли тут поїсти і переспати на долівці, то було б дуже добре.

Старий кивнув.

— Гаразд, я вам вірю.

А потім вийшов разом зі всією родиною.

Як сказав Віктор, вони обоє були спантеличені прийомом і не могли збагнути, чому те, що вони подружжя і прийшли з долини, дозволило їх впустити, попри початковий дивний переляк. Вони поїли, розпакували багаж, а потім знову з’явився старий, принісши їм молоко й сир. Жінка зосталася в себе, а молодик через цікавість прийшов разом зі старим.

Віктор подякував старому за гостинність і сказав, що тепер вони спатимуть, а завтра, щойно зійде сонце, вирушать на вершину гори.

— Дорога легка? — спитав він.

— Не тяжка, — відповів той. — Я б послав з вами провідника, але ніхто не хоче йти.

Він поводився невпевнено і, як сказав Віктор, знову глянув на Анну.

— Вашій дружині добре буде тут, у домі. Ми подбаємо про неї.

— Дружина підійматиметься зі мною, — відповів Віктор. — Вона не захоче лишатися.

На обличчі старого з’явився вираз тривоги.

— Вашій дружині краще не йти на Монте Веріта. Це для неї небезпечно.

— Чому для мене небезпечно підійматися на Монте Веріта? — спитала Анна.

Старий дивився на неї з усе сильнішою тривогою.

— Для дівчат… для жінок це небезпечно.

— Але чому? — спитала Анна. — Ви ж казали моєму чоловікові, що дорога легка.

— Це не дорога небезпечна, — відповів той. — Мій син може показати вам стежку. Це через…— і Віктор сказав, що він ужив слово, якого ні він, ні Анна не зрозуміли, але воно звучало наче «sacerdotessa» чи «sacerdozio».

— Чи то священиці, чи то святиня, — сказав Віктор. — Нонсенс якийсь. Цікаво, що він, з ласки Божої, має на увазі?

Старий заклопотався і зніяковів, переводячи погляд з одного свого гостя на іншого.

— Для вас безпечно піднятися на Монте Веріта і спуститися вниз, — повторив він Вікторові, — але не для вашої дружини. Вони мають велику силу, ці «sacerdotesse». Ми тут у селі живемо у вічному страху за наших молодих дівчат, за наших жінок.

Віктор казав, що все це звучало як африканські мандрівничі байки, де плем’я дикунів вибігає з джунглів і забирає усіх жінок до неволі.

— Не знаю, про що він, — сказав Віктор Анні, — але здається, в них є якісь забобони, що, можливо, відгукнуться у твоїй валлійській крові[4].

Далі він розповів мені, що засміявся, звівши все до жарту, а потім вони, страшенно сонні, розклали свої матраци перед вогнем. Побажавши старому на добраніч, вони з Анною полягали спати.

Він міцно спав, тим глибоким сном, що приходить після гірської мандрівки, і прокинувся раптово, саме перед світанком, від кукурікання півня надворі. Повернувся на бік, щоб глянути, чи Анна збудилася. Матрац був складений удвоє і порожній. Анна пішла…

Віктор сказав, що в будинку не було жодного руху, а єдиним звуком було піяння півнів. Він встав, узувся, накинув пальто, підійшов до дверей і вийшов надвір.

Було холодно і тихо, як буває перед світанком. На небі блідо світилося кілька зірок. Розміщену на кілька тисяч футів нижче долину закривали хмари. Лише тут, біля вершини гори, було ясно.

Спершу Віктор не мав почуття тривоги. Досі він уже знав, що Анна може дати собі раду і ходить по горах так само впевнено, як і він, — а то й краще. Вона не ризикуватиме по-дурному і, хай там як, старий сказав їм, що сходження не становить небезпеки. Натомість Віктор образився, що вона не зачекала на нього, порушивши цим свою обіцянку —