Читати книгу - "Вежі та підземелля"

Анджа кивнув. Якесь негайне повідомлення від князя... Невже щось надходить — війна, холера, чи ще які державні справи?

Вивільнивши кобилу з упряжі, Анджа повів її гуляти. Пани не жаліють коней. Пани взагалі нікого не жаліють... Бо милосердя є гріх... Нібито якось так, — пригадав собі Анджа. Але щось тут купи не тулиться, — насупився він. Проте далі роздум наразі не йшов.

• • •

Іса, пастир ненароджений, мовив так, звертаючись до храмовників:

«Ваша доля — вести братів ваших крізь терни сумнівів до світла горішнього. Ви повинні навчити братів своїх чеснот, необхідних для торування шляху до спасіння. Але Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не викуєте у власному серці найвищі чесноти.

Чотири чесноти повинні ви віднайти в собі, чотири висоти сягнути для того, щоби відкинути земне і наповнити серце світлом. Перша чеснота — страх. Лише глибокий, правдивий страх викарбовує ту безодню, яка чекає на відступника. Адже лише той, хто боїться покарання, вартий нагороди. Страх — це вказівник, який не дозволить вам помилитися, обравши шлях, що веде до підземель. Друга чеснота — нещадність. Той, хто вміє завдавати болю, допомагає братові своєму відректися від земного, від тілесного — джерела бруду і спокус, що відвертають від правди. Третя чеснота — зневага. Обраний Небом не повинен знатися з нижчими за себе, аби не забруднитися їхніми мерзенними бажаннями, не принизити себе в очах братів та Небесних прелатів.

Четверта чеснота — зречення. Аби вірно служити Небу, ви повинні зректися задоволень, зректися надії, милосердя і справедливості, бо вони є звабливими пастками Темного, котрий чекає на узбіччі».

• • •

Зміст послання з Дол-Друа так і залишився би для Анджі таємницею, якби йому не випало визволити баронську покоївку від набридливого зла в особі алебардника на ймення Гачок. Одного прекрасного дня, який був прекрасним уже хоча б тому, що барон із невеликим ескортом відбув на перемовини до графа Морренштиба, Анджа сидів на колоді біля стайні, ладнаючи кінську упряж. Раптом його увагу привернули звуки сварки звідкілясь із-поза казарми. Анджа підійшов ближче радше від бажання покинути марудну роботу, аніж від прагнення справедливості.

— Відчепися, Гачку! — почувся з-за рогу казарми жіночий голос. — Забери свого масного писка, чуєш, ти, бидло!

Анджа впізнав Онеччин голос. Радше впізнав її інтонацію — красива дочка Чудри мусила навчитися говорити «відчепись, бидло» якомога переконливіше, аби мати змогу дійти спокійно бодай від млина до ставу. Анджа не раз чув цей її вигук і на власну адресу, та він не ображався, бо ж насправді почіплятися до Онечки було радше самоціллю, ніж способом здобути її прихильність. У Чорнобурівці так чинили всі, хто носив штани і пив злидво. Втім, наразі не схоже було, що її захисне замовляння діє належним чином.

— Слухай, ти, ропухо... — прошипів Онеччин кривдник. — Чого пручаєшся, мов засватана? На себе глянь, страховидло! Кому ти потрібна така, забавка розпанахана? Га? Ти мені, кралю, ще дякувати мусиш!

Ось тепер Анджа впізнав і самого залицяльника. То був алебардник Гачок, який отримав це ймення за вірність своїй гізармі, яка швидше була схожа на багор — з великим гачком, яким зручно було стягати вершника з коня, а потім добивати прицільним ударом широкого вістря. Інші вояки, насамперед вершники, не надто поважали гізарми, вважаючи їх зброєю боягузливих і підступних. Утім, Гачкові вона пасувала, як руків'я — долоні. Не був Гачок і взірцем краси та мужності — з довгими сальними кудлами та гнилими, а почасти й геть відсутніми зубами. Колись Онечка відмовила навіть синові коваля, який був шалено популярний у жіноцтва (адже до всіх своїх принад він ще й спадкоємець кузні). Зараз, однак, залицяльник був налаштований серйозно.

— Ану стій, не сіпайся, бо продовжу тобі усмішечку ще й до лівого вуха! — Гачок засміявся, втішений власного вигадкою. — Стій... Ах ти ж, курва!

Анджа, котрий спостерігав за подіями з-за рогу будівлі, побачив, як Гачок смикнув рукою і притулив до рота пальці, з яких дріботіла кров. Схоже було, що Онечка, втративши надію на замовляння, просто вкусила його за руку. Гачок, уражений такою зухвалістю, заліпив їй ляпаса. Дівчина скрикнула, вдарившись потилицею об стіну. Подальший розвиток подій уже наче не викликав сумнівів, але тут Анджа зрозумів, що спостерігати далі було б якимось збоченням. Власне, навряд чи помічникові конюха було знайоме це поняття, але його відчуття були відповідними. Він вирішив утрутитись.

— Дай їй спокій, Гачку! — мовив Анджа, підійшовши ближче.

Гачок повільно розвернувся, змірявши Анджу недбалим поглядом розпухлих від пиятики оченят. Його долоня лягла на руків'я короткого ножа.

— Згинь, бидло! Чи до Йоргового казана поспішаєш? Так, мо', підкинути?

Анджа не бачив особливого сенсу в подальшій розмові, тож просто влупив Гачкові попід ребра, а відтак зацідив ще й у писок, мимохідь дякуючи Мідякові за науку. Гачок зігнувся, свердлячи Анджу лютим оком.

— Ну, свиното, чекай... ти ще в мене дістанеш... — мстиво пообіцяв він, масуючи щелепу.

Анджа розумів, що Гачок цього йому не подарує, але наразі хлопцеві було байдуже. Йому ніколи не вдавалося загадувати наперед.

Гачок почвалав геть, і Анджа обернувся до Онечки. Вона стояла, притулившись до стіни, бліда й сувора, майже така ж гарна, як колись, навіть попри свій жахливий рубець. Її губи дрібно тремтіли. Якусь мить вона стояла так, мовби не помічаючи Анджу, потім коротко схлипнула й побігла геть, залишивши свого рятівника ошелешено проводити її поглядом.

Утім, Онечка не була аж такою невдячною. Того вечора вона принесла Анджі до стайні кошика з хлібом і кістку, на якій залишався ще добрий кусень смаженого м'яса — то був справжній скарб, поцуплений, схоже, з баронського столу. Анджа подякував і знову попросив її не тікати. Цього разу вона йому не відмовила.

Вони вибралися на хурдаж — ту напівзруйновану галерею, де Анджа любив посидіти вечорами, і там, коли загусла темрява й не стало видно облич, Онечка розповіла йому про своє життя в замку.

То була сумна історія про боротьбу за ласку барона і про те, як боротьба завершилася перемогою Онечки. Перемога, однак, не принесла їй бажаної нагороди. Черенбер, — притишивши голос, оповіла Онечка, — ще, мабуть, із часів війни в Альбігоні був неспроможний на плотську любов, тож єдиною його розвагою виявилися криваві забави, після яких більшість торувала собі дорогу на цвинтар, а щаслива меншість верталася до життя