Читати книгу - "Мертва кров"

«Ти можеш мені не вірити, любий, — знову запрацював квадрат під пальцями Орлова, — але я знаю, навіщо ти мене викликав. Відповідаю: я померла, і не своєю смертю.

У день відкриття моєї виставки я чекала на тебе, а вже увечері, на бенкеті, з’явився Венчеслав Боголюбський разом зі своєю дружиною та пасербицею. Венчеслав Іванович вибачився, що не зміг прийти на виставку, і запросив мене до себе додому. Єдине, про що він просив, — нікому не говорити про мій майбутній візит, бо хоче, мовляв, зробити для своїх гостей сюрприз. Для мене було честю відвідати дім Венчеслава Боголюбського, адже там буває багато відомих письменників і митців. Я пообіцяла прийти. Це мав бути вечір на мою честь.

Любий, я прочекала тебе цілісінький день, я дзвонила до Москви, але телефоністки весь час говорили, що зв’язок через хуртовину обірваний. Я двічі виходила зустрічати поїзд з Москви. А другого дня увечері мені зателефонувала пасербиця Венчеслава Івановича і запитала, чи дотримала я слова тримати у секреті мій сьогоднішній візит до них. Я підтвердила, що так. Тоді вона призначила мені зустріч на кінцевій зупинці трамваю на Васильєвському острові, пообіцявши під’їхати туди на авто. Я навіть не подумала, любий, про те, навіщо мені їхати на трамваї у таку далечінь, якщо вони можуть забрати мене з дому автомобілем. І я поїхала.

Вероніка чекала на місці нашої зустрічі, але без авто. Сказала, що він стоїть на сусідній вулиці, і вибачилася, що не змогла приїхати за мною додому, бо, мовляв, ще не дуже добре водить автомобіль. І я знову повірила.

Автомобіль вона вела чудово. Ми зробили велике коло і під’їхали до їхнього замку з боку болота, там, де чорний хід. На нас вже чекала дружина Венчеслава Крістіна. Я вийшла з машини, а Вероніка поїхала далі. Крістіна дуже тепло мене привітала, ми зайшли на подвір’я і рушили, але не до замку, а до одноповерхового будинку. Крістіна відчинила двері і взяла до рук свічник, який лежав біля входу. Вона пояснила мені, що з цієї будови є підземний хід до замку. Гості не знають про те, що я приїхала, а оскільки свято на мою честь, то я повинна переодягтися у білий урочистий одяг і лише після цього з’явитися у вітальні.

Ми спускалися до підземелля, проминули сходовий майданчик, величезну арку з чудовим вітражем, напевне, польської роботи. Я ще здивовано подумала: навіщо у підземеллі вітраж? І ще згадала, як стояли ми з тобою в варшавському костьолі Святого Хреста, притиснувшись одне до одного, ніби два маленьких горобчики, і розглядали божественно прекрасні польські вітражі.

Ми зійшли униз і потрапили до величезної зали, обкладеної кам’яними плитами, напевне, з базальту. Вона нагадувала залу короля Артура та його лицарів „круглого столу“. Крістіна запалила смолоскипи на всіх стінах, показала мені й справді дуже красиву білу сукню і попросила переодягтися. Я почала роздягатися, та раптом до зали увійшов Венчеслав. Я скрикнула і хотіла руками прикрити свою голизну, але він накинувся на мене. Його дружина байдуже дивилася на це. З якоюсь надлюдською, майже диявольською силою він зірвав з мене увесь одяг і зґвалтував. А потім гострими, як лезо, зубами перегриз мої артерії і почав пити кров…»

Від несподіванки і напруження Сергій Олексійович випустив з рук квадрат і підвівся. Квадрат завмер на літері «в». Трохи постоявши, квадрат почав рухатися сам.

«Венчеслав — опир! Я — не єдина його жертва. Я закликаю тебе до помсти. Якщо ти мене кохаєш, знищи його! Ти мусиш врятувати від нього усіх!»

Квадрат зупинився. Сергій Олексійович раптом відчув страшну втому і підійшов до вікна. Сходило криваво-червоне зимове сонце. Він повернувся і побачив, що свічка вже давно розтанула.

— Але ж я не міг читати у темряві, — промовив він сам до себе. — Це мені, мабуть, наснилося. Піду спати, бо так можна збожеволіти…

Розділ другий

I

Мадлена Роземблюм, яка всім своїм клієнтам була відома як Наташа Кандалова, мріяла вирватися з пазурів першого сутенера Петербурга Хорена Туманова. Темно-карі очі, біла шкіра і лискучі чорні коси а, головне, гарні стрункі і довгі ноги робили її королевою борделю. Наташі щедро платили і російські купці, і заїжджі дипломати, але кожного разу про це дізнавався Хорен і забирав усе собі. Кілька разів жінці пропонували вийти заміж, але Хорен Туманов і тут був напоготові. Він знав її справжнє ім’я і, коли якийсь черговий іноземний дипломат пропонував жінці шлюб, Хорен натякав цьому жениху, що Наташа є агенткою того самого закладу, з яким краще не мати справ, і жених зникав на віки вічні.

Але нині у неї з’явився шанс. У Хорена померла мати, і він поїхав на похорон. Тож кілька днів у розпорядженні Наташі було. І от зараз на вулиці біля неї зупинився автомобіль. Високий інтелігентний іноземець із золотими кучерями з-під соболячої шапки і у пенсне зупинив біля неї свій автомобіль і запропонував підвезти додому. Вона була за двадцять метрів від борделю, але сказати такому респектабельному чоловікові, що її дім ось він, поряд, вона не змогла чи просто не схотіла і назвала адресу будинку, який для неї знімав Хорен на той випадок, коли якийсь міністр, генерал чи депутат Державної думи захоче усамітнитися з Наташею.

Чоловік поводився дуже чемно, розмовляв весело і легко, лише, прощаючись, трохи довше, аніж це слід було б, потримав її руку у своїх долонях і попросив дозволу з нею зустрітися. Наташа була на це готова хоч зараз, але вона мусила грати роль порядної жінки і тому призначила зустріч на завтра.

Другого дня автомобіль незнайомця під’їхав точно на призначену годину і зупинився біля під’їзду. Наташа прискореним кроком спустилася сходами до нього. Чоловік був чемний, як і вчора, але в його очах і рухах, обережних, неквапливих, Наташа відчула хижака, що вже приготувався для нападу. І це їй навіть сподобалося:

— Венчеславе Івановичу, а куди ви мене зараз везете?

— У свій замок.

— Замок? — вона розсміялася. — Що, з величезними стінами?

— …кам’яними келіями і жахливим підземеллям. У мене таке враження, що ви у мене вже бували.

— Та ні, це я Вальтера Скотта читаю, але я завжди думала, що такі замки є лише у Шотландії.

— Ні, вони є і в Росії. Хоча я боюся, що ви читали Вальтера Скотта у моїх далеко не досконалих перекладах, але в одному