Читати книгу - "Куджо"

Разом із болем у носі відступило й почуття ПОГАНОГО СОБАКИ. Він попрямував додому подивитися, чи ХЛОПЕЦЬ і досі там. Він уже звик до великого жовтого шкільного автобуса, котрий забирав ХЛОПЦЯ щоранку і привозив назад по обіді. Та автобус із миготливими очима й галасливими дітьми не з’являвся весь останній тиждень. ХЛОПЕЦЬ тепер весь час був удома, переважно допомагаючи ЧОЛОВІКОВІ в майстерні. Може, жовтий автобус сьогодні приїхав знову, а може, ні. Він подивиться. Куджо зовсім забув про яму і про огидний смак кажана. Ніс уже майже не болів.

Куджо прокладав собі шлях крізь високу траву північного лугу, лякаючи по дорозі то одну, то іншу пташку і навіть не думаючи гнатися за ними. Його полювання на сьогодні скінчилося, тіло, на відміну від мозку, усе чудово пам’ятало. Він був п’ятирічним сенбернаром у розквіті сил, вагою понад двісті фунтів[6], і цього ранку, 16 червня 1980 року, він заразився сказом.

Через сім днів за 30 миль від ферми «Сім дубів» в одному з ділових кварталів Портленда, в ресторанчику під назвою «Жовта субмарина», зустрілися двоє чоловіків. Заклад пропонував широкий вибір різноманітних сендвічів, піци й багатошарових бутербродів «Даґвудс». У глибині залу стояла машина для гри в пінбол.

Над стійкою висіло оголошення:

«ХТО ЗМОЖЕ З’ЇСТИ ДВА НАШІ ФІРМОВІ “НІЧНІ КОШМАРИ”, ОТРИМАЄ ЇХ БЕЗКОШТОВНО!»

Унизу в дужках стояла приписка:

«ЯКЩО ВАС ЗНУДИТЬ, МУСИТЕ ПЛАТИТИ».

Зазвичай Вікові Трентону було важко уявити щось краще, ніж тутешні «героїчні» сендвічі[7] з м’ясними кульками, та цього разу він відчував, що нічого, крім гострого нападу печії, не матиме.

— Здається, цю партію ми програли, так? — звернувся Вік до свого співрозмовника, котрий без особливого ентузіазму поглядав на свою данську шинку. Його співрозмовником був Роджер Брейкстоун, і якщо вже він дивився на їжу без ентузіазму, можна було відразу здогадатися, що справи кепські. Роджер важив 270 фунтів[8], і, коли він сідав, у нього зникали коліна. Якось, коли вони з Донною, мов дітлахи, дуріли і сміялися в ліжку, вона зізналася Віку, що думала, нібито коліна Роджера відстрелили у В’єтнамі.

— Так, ми в лайні, — погодився Роджер, — причому, блядь, так глибоко, що ти навіть не уявляєш, старий.

— Ти справді думаєш, що ця подорож може щось змінити?

— Може, й не змінить, — відповів Роджер, — але якщо ми не поїдемо, то точно втратимо замовлення Шарпа. Може, вдасться хоч щось врятувати. Повернутися в гру, так би мовити, — він відкусив шматок сендвіча.

— Перерва на десять днів може вдарити по нашому бізнесу.

— По-твоєму, те, що відбувається зараз, не б’є по нашому бізнесу?

— Звісно, але ж у нас запланована зйомка ролика для «Бук Фолкс» на Кеннебанк-біч.

— Ліза з цим упорається.

— Я дуже сумніваюся, що Ліза здатна дати лад у своєму особистому житті, не кажучи вже про ролик для «Бук фолкс», — відзначив Вік. — Та навіть якщо й так, ми ще й досі не бралися за рекламу «Моїх улюблених чорниць» і «Каско Банк & Траст». А ще ти маєш зустрітися з цим бонзою із Мейнської асоціації з продажу нерухомості…

— Не дочекаєшся, це твоя робота.

— Хай буде по-твоєму, бля. Та мене аж вивертає, коли подумаю про ці його червоні штанці і білі туфельки. Так і кортить зазирнути на таємні збори гомиків, щоб знайти там для нього живу рекламу.

— Це все дрібниці. І ти це чудово знаєш. Ніхто з них не заплатить нам і десятої частини того, що платить Шарп. Що я ще можу сказати? Ти ж знаєш, Шарп і малюк захочуть поговорити з нами обома. То як? Замовляти тобі квитки чи ні?

Від думки про ці десять днів, п’ять у Бостоні і п’ять у Нью-Йорку, Віка проймав холодний піт. Вони з Роджером шість років пропрацювали в нью-йоркській агенції «Еллісон». Тепер Вік мешкав у Касл-Року, а Роджер і Алтея Брейкстоуни — у сусідньому містечку Бриджтон за п’ятнадцять миль звідти.

Якби на те була його воля, Вік ніколи б і не згадував минуле. Він відчував, що до того, як переїхав із Донною до Мейну, зовсім не жив повним життям і до кінця не усвідомлював, для чого живе. У нього було хворобливе відчуття, що Нью-Йорк усі три роки тільки й чекав нагоди, щоб знову загребти його в свої лапи. Літак, приземляючись, втратить керування, і він потоне у вогняному морі високопробного реактивного палива. Або на мості Тріборо станеться аварія, і їхнє таксі перетвориться на жовту криваву гармошку. Грабіжник, замість того щоб просто налякати, натисне на гачок пістолета. На газопроводі станеться вибух, і йому відрубає голову каналізаційним люком, що літатиме в повітрі, як смертоносний 90-фунтовий[9] фрисбі[10]. Що завгодно. Якщо він повернеться, місто його вб’є.

— Слухай, Роджере, — сказав Вік, відкладаючи сендвіч, якого майже й не торкався. — Ти ніколи не думав, що втрата Шарпових замовлень — ще не кінець світу?

— Світові нічого не станеться, — відповів Роджер, наливаючи світле пиво у високу склянку. — А нам? Мені? З двадцятирічної іпотеки мені залишилося ще сімнадцять, а мої донечки-близнючки сплять і бачать себе в Бриджтонській академії. А в тебе ж власна іпотека, власна дитина, та ще й цей старий «ягуар», який до самої смерті доїтиме з тебе гроші.

— Так, але місцева економіка…

— До дупи твою місцеву економіку, — запально вигукнув Роджер, голосно брязнувши склянкою об стіл.

Компанія з чотирьох осіб за сусіднім столиком — троє у тенісних футболках UMP, четвертий — в облізлій футболці з написом «Дарт Вейдер — гей» — зааплодувала.

Він нетерпляче помахав їм рукою, щоб угамувались, і знову нахилився до Віка:

— Ти ж розумієш, що з цими кампаніями для «Моїх улюблених чорниць» і Мейнської рієлторської асоціації ми далеко не заїдемо. Якщо втратимо замовлення Шарпа, то підемо на дно і навіть води не скаламутимо. З іншого боку, якщо нам вдасться на наступні два роки зберегти хоч невелику частку Шарпових грошей, нашими послугами зацікавиться Департамент туризму, а може, навіть вдасться пробитися в Державну лотерею, якщо до того часу вона успішно не загнеться. Усе це — надзвичайно ласі шматки, Віку. Тоді й зможемо попрощатися з Шарпом і його довбаними кашами, й усьому прийде щасливий