Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

тільки цей Декамбре знав, що знайшов Жос у ранковій пошті. «Ерве Декамбре сам плете свої мереживні серветки, Ерве Декамбре — педик». Подолавши легку спокусу, Жос відклав це повідомлення в «нечитабельні». Тепер їх було двоє чи, можливо, троє, разом з Лізбет, хто знав, що Декамбре таємно плете мереживо. У певному сенсі ця новина зробила старого грамотія не таким бридким для Жоса. Можливо, тому, що моряк бачив, як його власний батько довгими вечірніми годинами підрихтовував риболовні сіті. Жос зібрав відбраковані листи, поклав касу на плече. Дамас допоміг йому занести її в комірчину. Два горнятка гарячої кави вже чекали на них, як і кожного ранку після випуску оголошень.

— Я нічого не зрозумів у дев'ятнадцятому оголошенні, — сказав Дамас, примостившись на високу табуретку. — Історія про змій. Те речення навіть не закінчене.

Дамас був юнаком кремезним, досить симпатичним і надзвичайно щирим, але не дуже тямущим. У його погляді наїлась якась загальмованість, від чого очі видавалися порожніми. Можливо, надмірна чутливість, а можливо, просто тупість, Жос так і не збагнув. Очі Дамаса ніколи й ні на чому не затримувалися надовго, навіть коли він розмовляв з вами. Його м'який, таємничий погляд плавав і вислизав, невловимий, як туман.

— Псих якийсь, — відказав Жос. — Не ламай голову.

— А я й не ламаю, — відповів Дамас.

— Скажи, а ти слухав мій прогноз погоди?

— Ага.

— Ти чув, що літо скінчилося? Не боїшся, що можеш випадково застудитися?

Дамас носив короткі шорти й полотняний жилет прямісінько на голе тіло.

— Усе гаразд, — сказав юнак, глянувши на себе. — Мені не холодно.

— І заради чого це ти демонструєш свої м'язи?

Дамас одним духом проковтнув каву.

— Тут же вам не магазин мережива, — відповів він. — А «Рол-Райдер». Я продаю лижі, скейти, ролики, дошки для серфінгу і всюдиходи. Це хороша реклама для крамниці, — додав він, указавши великим пальцем на торс.

— А чому ти заговорив про мереживо? — підозріло запитав Жос.

— Бо Декамбре його продає. А сам він старий і худющий.

— А ти знаєш, де він бере свої серветки?

— Так, у гуртовика з Руана. Він не дурень, цей Декамбре. Він мені надав безкоштовну консультацію.

— Ти сам пішов до нього?

— А що? «Поради з життєвих питань», чи не так написано на табличці? Нема нічого ганебного в обговоренні життєвих питань, Жосе.

— А ще там написано «Сорок франків за півгодини. Кожні п'ятнадцять хвилин тарифікуються з перших секунд». Це надто дорого як для нісенітниць, Дамасе. Та що цей старий знає про життєві питання? Він же навіть ніколи не плавав.

— Це не нісенітниці, Жосе. Хочеш доказ? «Це не для своєї крамниці ти виставляєш своє тіло, Дамасе, а для себе самого, — ось що він казав. — Одягай каптур і повір пораді давнього друга. Ти все одно лишатимешся гарним, але будеш менше схожим на дурня». Що ти на це скажеш, Жосе?

— Варто визнати, що це мудро, — погодився Жос. — То чому ж ти не одягнешся?

— Тому що я роблю те, що мені подобається. От тільки Лізбет боїться, що я застуджуся, та й Марі-Бель також. За п'ять днів я таки наважуся й одягнуся.

— Це добре, — відповів Жос. — Бо з заходу насувається негода.

— А Декамбре?

— Що — Декамбре?

— Він тобі в печінках сидить, так?

— Хвилиночку, Дамасе. Це Декамбре мене на дух не виносить.

— Шкода, — сказав Дамас, прибираючи кухлики. — Бо в нього, здається, звільнилася одна кімната. Ти б міг винайняти її. За два кроки від роботи, в теплі. Прання і їжа щовечора.

— Чорт забирай, — сказав Жос.

— Правильно кажеш. Але ти не можеш орендувати цю хату. Бо він тобі в печінках сидить.

— Ні, — підтвердив Жос. — Не можу найняти її.

— Це по-дурному.

— Дуже по-дурному.

— А ще там Лізбет. А це — неймовірна перевага.

— Величезна перевага.

— Саме так. Але ти не можеш найняти ту кімнату. Бо він тобі в печінках сидить.

— Хвилиночку, Дамасе, це він мене на дух не виносить.

— Та це однаково щодо кімнати. Ти не можеш найняти її.

— Не можу.

— Як же це невдало часом буває. Ти впевнений, що не можеш?

Жос стиснув щелепи.

— Впевнений, Дамасе. І нема чого більше про це говорити.

Жос вийшов з крамнички, аби піти в кафе навпроти — «Вікінг». Не те щоб нормандці й бретонці надто любили одне одного, раз по раз перетинаючись на кораблях у спільних морях, але Жос знав, що він же також міг народитися по той бік Північного моря. Шеф, Бертен, високий чоловік з русяво-білявим волоссям, високими вилицями та ясними очима, пропонував найкращий у світі кальвадос. Трунок той неначе створений для того, щоб, добре струшуючи нутрощі, дарувати вічну молодість, а не відправляти вас прямісінько на той світ. Казали, що яблука господар привозив з власних угідь, де бики жили до ста років і помирали ще цілком бадьорими. Ось такі-от яблучка.

— Щось не клеїться сьогодні зранку? — стурбовано запитав Бертен, подаючи кальвадос.

— Дрібниці. Просто часом невдало все буває, — відповів Жос. — Як ти гадаєш, Декамбре мене на дух не виносить?

— Ні, — відповів Бертен з властивою йому нормандською обережністю. — Я б сказав, він вважає тебе грубим мужлаєм.

— У чому різниця?

— Скажімо, з часом це можна виправити.

— Час! Ви, нормани, тільки про нього й говорите. Одне слово раз на п'ять років, та й то як пощастить. Якби весь світ був таким, як ви, то цивілізація розвивалася б дуже повільно.

— А може, так було б і на краще.

— Час! Але скільки цього часу потрібно, Бертене? Ось у чому питання.

— Не дуже багато. Років з десять.

— Отже, все пропало.

— А що, це терміново? Ти б хотів порадитися з ним?

— Ще чого! Хочу винайняти кімнату.

— Тобі варто було б прискоритися, бо кандидат уже є. Декамбре комизиться, бо той тип запав на Лізбет.

— А чому ти вважаєш, що мені варто прискоритися? Старий вважає мене мужлаєм.

— Ти маєш зрозуміти, Жосе, він ніколи не плавав. До речі, а хіба ти насправді не мужлай?

— Ніколи не стверджував протилежного.

— Ось бачиш.