Читати книгу - "П'ята Саллі"

— Ціла коробка коштує лишень сорок п’ять центів, — сказав він. — Але ми купуємо їх блоками.

— Я мала на увазі в грі. Ви ж використовували їх замість фішок, правда? Чого вартувала та ставка?

— Нічого.

— Нічого?

Він глянув на мене, як це роблять деякі люди, коли дивляться понад окулярами, тільки він не носив окулярів.

— Я більше не граю в карти на гроші, — сказав він, погризуючи зубочистку. — То був тільки дружній покер, щоб згаяти час.

— Сподіваюся, що не образила вас своїм питанням, — сказала я.

Він похитав головою, все ще трохи спантеличений, ніби намагався розкусити мене.

— Побачимося о п’ятій тридцять.

Я пішла й дорогою вирішила, що поки не випускатиму Саллі до співбесіди з партнером Тодда. Вона б усе зіпсувала. Тож, оскільки левову частку роботи доведеться виконувати мені, я подумала, що маю право трохи розширити свій час покупками та прихопити собі декілька суконь, які мені до смаку. Ніколи не могла зрозуміти огидні вподобання Саллі, одяг якої завжди був на два роки довшим, ніж треба. Мені завжди було соромно, коли я виходила назовні та ставала об’єктом жалісних поглядів. Одного разу я вирізала кілька фото з «Модної рубрики» «Сандей Таймз»[23] та залишила Саллі записку, щоб напоумити її. Але вона аж зваріювала, коли побачила ті фото та цидулку, тож я більше не докладала зусиль.

Я сходила в «Блумінґдейлз»[24] та вибрала собі блакитний весняний костюм для співбесіди з Еліотом. Ледве влізла в десятий розмір і вирішила, що на вечерю матиму трохи домашнього сиру. Іншим взагалі наплювати на свою фігуру, тож завдання скидати зайві фунти постійно припадає мені.

* * *

Я повернулася в «Шлях із жовтої цегли» о п’ятій тридцять, і там саме готувалися до вечірньої зміни. Кришталева люстра тепер крутилася, розсипаючи смарагдові цяточки підлогою, стелею, стінами. Офіціантки в розшитих блискітками смарагдових топах та коротких спідницях сервірували столики.

Гра в покер саме закінчувалась, і Тодд складав свої зубочистки в пластиковий мішечок.

— Еліот прийде з хвилини на хвилину, — сказав він. — Може, почекаєш його в кабінеті?

— Сподіваюся, я йому сподобаюся.

— Ти ж жінка, хіба ні? Без образ.

Я розсміялася.

— Жодних образ.

Він провів мене в кабінет, в якому на стінах висіли фотографії, на більшості з яких вродливі старлетки обіймали огрядного сивого бізнесмена в костюмі в смужку, з підписами «Моєму хорошому другові Еліоту».

Через п’ять хвилин двері відчинилися, й чоловік, що увійшов у середину, лише віддалік нагадував героя фотографій. Зараз він був дуже худим, одягненим у коричневі слакси та шовкову блакитну спортивну сорочку з розстебнутим коміром, а на шиї в нього висів важкий золотий медальйон. Великі персні з діамантами зблискували на пальцях обох рук, а волосся було пофарбоване в чорне.

— Еліот Нельсон, — представився він, і, побачивши мій роззявлений рот, кивнув на фотографії. — Трохи змінився, ге? Сів на жорстку дієту минулого року та втратив більше ста фунтів[25]. Як новий чоловік, ге? Непогано, як на сорокап’ятирічного.

Він усміхнувся. Зморшки виступили навколо очей, а щелепа випнулася вперед. Взагалі, то був худорлявий, обтягнутий жорсткою шкірою, чолов’яга, але оті пухкі щічки, друге підборіддя та мішки під очима робили його схожим на дружнього усміхненого бульдога.

— Ви виглядаєте років на двадцять молодшим, — збрехала я.

Я подумала, що він пережив якусь кризу середнього віку, та й сама знала, як це сидіти на дієті.

— Отже, ти хочеш працювати офіціанткою. Досвід маєш?

— Я обслуговувала столики скрізь — від закусочних із масними немитими ложками до вишуканих ресторанів. Останнім моїм місцем роботи було «Дикі двійки» в Ньюарку.

Він кивнув та зголодніло на мене подивився.

— Добре, ми тебе перевіримо. Можеш почати вже сьогодні, на вече́рі. Ти, здається, справила неабияке враження на Тодда. Зазвичай він не дає жінкам другого шансу.

— Ви не пошкодуєте, — сказала я. — Я дуже хороша та швидка.

Він обвив руку мені навколо талії.

— Швидких я люблю та, сподіваюся, ти не занадто хороша.

Я поплескала його по щоці та сказала:

— Швидкі в мене ноги, а хороші — руки. Маю чорний пояс із карате.

Він засміявся та підніс руки вгору:

— Просто жартую. Але, можливо, якось попрактикуємось із тобою в кунг-фу. Ходімо, познайомлю тебе з Еві, нашою головною офіціанткою. Вона ознайомить тебе з обов’язками.

Еві принесла блискучу смарагдово-жовту уніформу та показала, де можна переодягтися. Вона познайомила мене з іншими офіціантками, кухарями, помічниками, прибиральниками, показала, де знаходяться меню, і ще раз пояснила, як приймати та передавати замовлення.

– Єдиний, кого варто остерігатися, — то Еліот, — сказала вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Він, відколи схуд, перетворився на типового мужлая. В того старого донжуана аж надто часто руки сверблять. От він і лізе ними, куди не просять.

— Я слідкуватиму за ним, — сміючись, відказала я.

— Зараз тобі смішно, але коли він притисне тебе в закутку за шинквасом чи на кухні, буде непереливки. У мене вже всі стегна та дупа сині від його скубання. Він змінив трьох дружин та сімох офіціанток, і це тільки ті, про яких я сама достоту знаю.

— А той, інший?

— Тодд? Раніше він надто захоплювався азартними іграми, щоб ще знаходити час на жінок. Але тепер він член «Анонімних азартних гравців», тому хтозна. Можливо, він спрямує свою енергію в інше русло.

— Дякую за попередження, — сказала я.

Оскільки я була новенькою, мені доручили обслуговувати столики, що стояли якнайдалі від центру залу, тож я могла спостерігати, як метрдотель вітає та проводить відвідувачів до їхніх місць. Дивилася, як Еві виписує замовлення, підходить до бару за напоями, а тоді передає свої записи на кухню. Нічого складного.

Нарешті група з шести осіб вмостилася за один із моїх столиків. Мені, як завжди, не пощастило, бо то були три буркотливі пари середнього віку, й одразу стало зрозуміло, що з моїми першими клієнтами буде нелегко.

— Бажаєте чогось випити? — запитала я.

— Одне дуже сухе мартіні з горілкою, — сказав один із чоловіків, підморгуючи мені.

То був здоровань із товстою шиєю гравця в регбі. Я подумала, що він, мабуть, продає вживані автомобілі.

— Викресліть, — повідомила його дружина. — Леонарде, якщо ти вип’єш хоча б одну склянку, я просто підведусь і піду.

Він спохмурнів і попросив скасувати мартіні. Більше ніхто нічого пити не хотів. Я взяла їхні замовлення, а дорогою до кухні попросила бармена приготувати дуже сухе мартіні з горілкою без оливки та налити в склянку для води. Мені пощастило уникнути пальців Еліота, коли я забирала напій.

Я повернулася до столика та