Читати книгу - "На інших вітрах"

— Уві сні — так. Але я ніколи не чув, щоб хоч одна людина підходила до тієї стіни і торкалася її уві сні. Це таке місце, підходи до якого може знайти тільки чарівник, та й то якщо змушений це робити, якщо його навчили це робити і якщо він володіє достатніми для цього силами. Але без певних знань і сил лише вмираючі можуть…

І Яструб запнувся, згадавши той сон, що приснився йому минулої ночі.

— А я вважав, що це сон, — сказав Олдер. — Він стривожив мене, але був мені такий дорогий! Ніби в ріллі мого серця провели борозну, щоб я думав про свою улюблену і не забував її! Було боляче, але мені дорогий цей біль, і я намагаюся утримати його в собі. І потім, я хотів, щоб мені знову стало боляче. Мріяв, щоб цей сон повторився.

— Он як?

— Так. І він повторився.

Незрячими очима Олдер дивився в блакитну далечінь, де небеса з'єднувалися з морем. Далеко-далеко в туманному серпанку ледь виднілися невисокі, залиті сонцем пагорби острова Камебер. Яскравий сонячний промінь, прорвавшись крізь туманну пелену, раптом освітив північне плече гори.

— Це сталося на дев'ятий день після першого сну, — знову заговорив Олдер. — Заснувши, я знову опинився на тому ж пагорбі, тільки значно вище, майже на самій його вершині. Було добре видно, як нижче того місця, де я стояв, кам'яна стіна перетинає схил пагорба, і я кинувся туди, викрикуючи ім'я коханої, впевнений, що побачу її. Там дійсно хтось був! Але коли я підійшов ближче, то побачив, що це не Лілі, а якийсь чоловік. Він схилився над стіною так, немов лагодив її, і я запитав: «А де ж вона? Де моя Лілі?» Він мені не відповів і навіть голови не підняв. І тут я побачив, що він робить. Він зовсім не чинив стіну, а, навпаки, розбирав її, виколупуючи пальцями досить великий камінь. Але камінь стояв мертво, і він сказав: «Допоможи мені, Хара!» І тут я побачив, що це мій учитель Ганнет, який назвав мене моїм Справжнім ім'ям і який помер цілих п'ять років тому! Він все стояв там і намагався виколупати який-небудь камінь, все натискав на них своїми пальцями, а потім знову голосно промовив моє ім'я і сказав: «Допоможи мені, випусти мене на свободу!» І раптом випростався, потягнувся до мене через стіну, як в минулому сні Лілі, і схопив мене за руку. Але його рука обпікала! Був то вогонь або мертвущий холод, я не знаю, але дотик його був таким болючим, що я вирвався. Біль і жах, які я при цьому відчув, змусили мене прокинутися. І сон мій урвався. Розповідаючи про це, Олдер простягнув руку, показуючи темні плями і на тильній стороні долоні, і на самій долоні, схожі на слід від опіку, а може, на звичайні синці.

— Так я навчився не дозволяти їм торкатися мене, — прошепотів він.

Гед подивився на його губи і помітив там схожу темну пляму.

— Ти піддавався смертельній небезпеці, Хара, — теж дуже тихо сказав він.

— Було ще дещо…

І Олдер змусив себе заговорити і продовжити свою розповідь.

Наступної ночі варто було йому заснути, як він знову опинився на тому ж сутінковому пагорбі. Кам'яна стіна на цей раз бачилася йому інакше: вона різко йшла вниз від вершини уздовж всього схилу. Він підійшов до стіни, сподіваючись, що Лілі вже там.

— Мені було все одно… Навіть якби вона не змогла перебратися через стіну, навіть якби я не зміг перебратися до неї, я міг би бачити її, говорити з нею! — вирвалося у нього. Але навіть якщо Лілі і була там, він не зміг відшукати її серед безлічі інших людей, бо на цей раз за стіною була ціла юрба примарних істот. Це були люди-тіні, і деякі з них були видні більш чітко, а деякі зовсім неясно. Декого він начебто знав колись, інші ж були йому зовсі не знайомі, але всі вони тягнулися до нього, намагалися його торкнутися і голосно вигукували його ім'я. «Хара! Дозволь нам піти з тобою! Хара, випусти нас на свободу!» — кричали вони. — Це так жахливо, коли чуєш, як твоє Істинне ім'я викрикують абсолютно не знайомі тобі люди! — сказав Олдер. — Але ще страшніше, коли цим іменем тебе зовуть мертві…

Він спробував повернути назад, відійти від стіни, знову піднятися на вершину пагорба, але, як це часто буває уві сні, його раптом охопила жахлива слабкість, ноги зовсім його не тримали. Він впав на коліна, щоб мертві силою не підсмикнули його до себе, і почав кликати на допомогу, хоча там, зрозуміло, не було нікого, хто міг би йому допомогти. І в жаху прокинувся.

З тих пір щоночі, якщо йому вдавалося заснути досить глибоко, йому снився цей сон. І кожен раз він опинявся на тому ж пагорбі серед сухих сірих трав, а мерці внизу, яких раз від разу ставало все більше, кричали, кликали його, просили про допомогу…

— Я прокидався, — сказав він Яструб, — і кожен раз опинявся в своїй власній спальні. А зовсім не на тому пагорбі в країні мертвих. Але я твердо знав, що вони там чекають мене, що якщо я засну, то знову опинюся біля тої стіни. Але повинен же я спати! Я намагався частіше прокидатися, пробував спати при світлі дня, але це не допомагало. Я завжди відразу потрапляв ТУДИ, і вони завжди чекали мене. І я не можу тепер піднятися вгору по схилу пагорба. Варто мені поворухнутися, і я відразу спускаюся ще нижче, ще ближче до цієї стіни. Іноді я, правда, можу повернутися до неї спиною, але в таких випадках мені відразу починає здаватися, що серед їхніх голосів я чую і голос Лілі, вона плаче, вона кличе мене, і я обертаюся, починаю її шукати, а вони всі тягнуться до мене…

Олдер подивився на свої щільно зчеплені пальці.

— Що ж мені робити? — запитав він. Яструб не відповів.

Обидва довго мовчали, потім Олдер сказав:

— Той музикант, про якого я розповідав, був моїм хорошим другом. Через деякий час він зауважив, що зі мною негаразд, і, коли я розповів йому, що не можу спати, тому що