Читати книгу - "Засліплення"

Як маса «дрібні людці» подані в романі лише раз, проте з великою художньою переконливістю, яка багато вартує. Мова йде про прикметну сцену біля входу до ломбарду. Скандал між Терезою й Кіном, зі стриманою участю Пфафа й Фішерле, обростає (з огляду на дивний вигляд та поведінку дійових осіб) мітотворчими тлумаченнями, одне одного моторошнішими. Натовпові роззяв починають уявлятися трупи, криваві вбивства, крадіжка коштовного перлового намиста. Натовп цей раптом починає відчувати себе єдиним організмом, що володіє тисячею рук і горл. Згуртовує його ненависть, яка ірраціонально спалахнула супроти Фішерле, в цій ситуації геть невинного. Але ж Фішерле — карлик, каліка; він потворний, потворність виокремлює його з натовпу й протиставляє натовпові.

Уже пізнавши на собі тупу агресивність Терези, Петер Кін у промові, яку виголошує перед книгами власної бібліотеки, закликає їх остерігатися «людей натовпу». В собі ж він вбачає обранця. Та й нам він може видатися, на перший погляд, якщо не обранцем, то принаймні жертвою. Виникає відчуття, ніби маєш справу з конфліктом між беззахисним інтелектуалом та його безсоромним, сильним своєю практичністю оточенням. Не без дошкульної іронії Канетті наділяє свого героя рисами Дон Кіхота: хоча обидва вони — «фігури», Кін, попри високий зріст, худорбу та гарячкову впертість, далеко не Лицар Сумного Образу.

В оточенні своїх божевільних фантазій Дон Кіхот усе-таки йшов у світ, а цей — від світу втікає. Бібліотека — його бастіон; проте заради чого він там замкнувся? Книги не так його вірні друзі, як безголосі й покірливі «підданці». Він називає себе «бібліотекарем», але книжок нікому не дає. Для нього це логічно: в його очах книга — форма консервації, а не поширення знань. Безплідні, непродуктивні і його наукові студії: вони лише спосіб задоволення його егоїстичних пристрастей. Саме з цієї причини, а не тому, що безсрібник, він відмовляється від університетської професури й не бере участи в жодних наукових конференціях. Він може собі це дозволити, він — рантьє, який проїдає батьківський спадок.

Маючи психіатричну практику, Ґеорґ Кін, на противагу старшому братові, знав про існування «багато глибшого, справжнього рушія історії, про прагнення людини піднятися до якогось вищого тваринного виду, до маси, й розчинитися там остаточно, так немовби окремої людини ніколи й не було». Освіченість, знання — заслона від такої добровільної безликости, проте, на жаль, не завжди надійна.

Якщо в своєму романі Канетті щось висловлює вустами свого героя, то цим героєм є Ґеорґ Кін. Що ж до Петера Кіна, то він задуманий радше як ілюстрація до думок молодшого брата. До розчинення в масі його, щоправда, не тягне, але по суті він їй не такий уже й чужий, як уявляє. Так, оселившись у комірчині сторожа, Петер Кін напрочуд швидко приохотився до улюбленого дозвілля Пфафа. Воно полягає у підглядуванні у «вічко», зроблене неподалік від підлоги; поза в спостерігача вкрай незручна, він бачить лише ноги, зате спостережувані геть ні про що не здогадуються. Петер Кін і це «дозвілля» має за наукові студії, але то вже більше за звичкою: в їхньому світлі лише потверджується сумнівність його колишніх студій із синології.

Анітрохи не менше за Терезу, Фішерле чи Пфафа головний герой схильний до маній, які спотворюють уявлення про дійсність. Це не ті колективні міти, що згуртовують натовп, ладний розтерзати Фішерле, проте його манії — також манії «людини натовпу». Натовп ладен розпастися так само раптово, як і злитися в єдиний організм. У ньому існують різні заряди, спрямовані як на плазування перед сильними, так і на зловживання владою.

Тереза тиранить Кіна. І вона ж покірна кожному слову Вульгера, продавця з меблевої крамниці, а згодом — волі Пфафа. Пфаф тиранить Терезу, але ладен усіляко упосліджуватися перед Кіном. Навіть Фішерле має свою рабу: це карлиця Фішерка, закохана в нього, йому віддана, заради нього ладна померти.

І Петер Кін уведений у таку взаємодію між масою та владою. Його «воля до влади» проглядається ще в діалозі з юним Францом; проявилася вона і в стосунках з Терезою, доки Тереза була служницею. Навіть у дні свого упослідження він з гідною подиву легкістю переходить від покірности до владности: «Прошу вас негайно покинути моє... робоче місце!» — вимагає він від Пфафа, який заважав йому підглядати у «вічко».

Канетті наполегливо підштовхує нас до висновку, що диктатор — це не особистість, що це і є «людина натовпу», лише наділена владою і її узурпує. І якщо Пфаф або Тереза передбачають виконавців параноїчних наказів тих, хто розстрілював, хто наглядав у таборах, то старший із Кінів у фіналі сягає розмірів такого собі самодіяльного диктатора. Його акт самоспалення, його жест руйнування того, що навіть йому здавалося раніше святим, раптом починає асоціюватися з самовбивчою гонкою термоядерних озброєнь.

Канетті, звичайно ж, нічого такого на увазі ще не мав. Але він писав «Засліплення» в роки, коли тоталітарні режими почали розповзатися по планеті, і вже нагромадив певний досвід. Помножений на його хист передбачати та хист творця, досвід цей спричинився до появи видатного роману XX сторіччя — твору такого ж незвичайного, як і значного.

Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ

Частина перша

Голова без світу

Прогулянка

— Що ти тут робиш, хлопче?

— Нічого.

— То чого ж тут стоїш?

— Просто так.

— А читати вже вмієш?

— Ну звісно.

— Скільки ж тобі років?

— Уже цілих дев’ять.

— А що б ти вибрав — шоколадку чи книжку?

— Книжку.

— Справді? Молодця. Того ж ти тут, виходить, і стоїш.

— Угу.

— Чого ж ти так і не сказав одразу?

— Батько свариться.

— Он воно що. А як його звати?

— Франц Мецґер.

— А ти хотів би поїхати до якої-небудь чужої країни?

— Авжеж. До Індії. Там тигри.

— А ще куди?

— До Китаю. Там величезна стіна.

— Хочеш, мабуть, перелізти через неї?

— Вона надто широка й висока. Через таку не перелізеш. На те ж її й зводили.

— Усе ти знаєш! Ти багато читав.

— Так, я читаю завше. А батько забирає в